Чвара королів - Джордж Мартін

— Ти ба, не збрехав, — зазначила вона, добряче стиснувши його через штани. — Чи тобі не болить?

— Дуже болить.

— Бідненький панич. — Вона його відпустила і ступила крок назад. — Та от біда, я мужня жона. Щойно одружена, і вже з дитям.

— Боги до нас ласкаві, — мовив Теон. — Не нагуляю тобі байстрюка.

— Однак мій чоловік тобі не подякує.

— Він — ні, а ти, може, й подякуєш.

— Чого б це я дякувала? Бували в мене всякі пани та підпанки. Хоч підлі, хоч чесні, а всі ліплені з того самого.

— А принц у тебе колись був? — спитав він її. — Коли станеш зморшкуватою сивою старою і звісиш цицьки аж до пупа, то зможеш розповісти дітям своїх дітей, що колись кохала короля.

— Ого, то ми вже про кохання заговорили? А досі ж наче йшлося про самі прутні та дірки.

— То ти хочеш кохання? — Він-таки уподобав це дівчисько, хай там хто вона є; гострий її язик давав жадану розраду від вогкого та похмурого мороку Пайку. — Може, мені назвати на честь тебе лодію, зіграти на високій арфі та оселити в башті свого замку, щоб ти, наче принцеса в казці, вдягалася там у самі лише коштовності?

— А лодію ти таки мусиш назвати на честь мене, — відповіла вона, не зважаючи на решту його слів. — Бо збудувала її я.

— Її збудував Сигрін. Корабельник мого вельможного батька.

— А мене звати Есгред, дочка Амброда і дружина Сигріна.

Він не знав, що Амброд має дочку, а Сигрін дружину… але ж молодшого корабельника він бачив тільки раз, а старшого майже не пам’ятав.

— Під Сигріном ти тільки дарма пропадеш.

— Охо-хо! А Сигрін сказав мені, що ця краля-лодія дарма пропаде під тобою.

Теон наїжачився.

— Та ти знаєш, хто я такий?!

— Принц Теон з дому Грейджой, хто ж іще? Та скажіть мені по правді, ясновельможний пане, чи любите ви її, оцю вашу нову кралю? Сигрін захоче дізнатися.

Лодія була така нова, що тхнула навколо себе смолою. Дядько Аерон благословить її назавтра, та Теон навмисне приїхав з замку Пайк, щоб подивитися на неї ще до спуску на воду. Лодія була менша за «Великий кракен» князя Балона чи «Залізну перемогу» дядька Віктаріона, проте виглядала прудкою і зграбною, навіть стоячи у дерев’яному риштунку на березі. Вузький чорний короб у сто стоп завдовжки, єдина висока щогла, п’ятдесят довгих весел, чардак на сотню людей… а на носі великий залізний таран у подобі стріли.

— Сигрін добре мені прислужився, — визнав він. — А чи вона така швидка, як здається?

— Ще й швидша — для керманича, який уміє її порати.

— Відколи я ходив на лодії, минула дещиця років. — «А не керманив, по правді кажучи, жодною.» — Та все ж я Грейджой, залізного роду. Море тече в моїй крові.

— Твоя кров потече у морі, якщо ти керуєш кораблем так само, як базікаєш, — відказала вона.

— Я б ніколи не зробив зле такій прекрасній діві.

— Прекрасній діві? — Вона зареготала. — Та це морська сучка, а не діва.

— От ти її й назвала. «Морська сучка».

Її це потішило — він помітив іскру в темних очах.

— А сказав, що назвеш на честь мене, — ображеним голосом проказала вона.

— А хіба ні? — Він схопив її за руку. — Допоможіть мені, добра пані. У зелених землях вірять, що жінка з дитям приносить щастя тому, хто бере її до ліжка.

— Що вони там у зелених землях знають про кораблі та море? Або про жінок? Казна-що верзеш — мабуть, сам вигадав!

— А якщо я зізнаюся, ти кохатимеш мене, як раніше?

— Як раніше? Коли це я тебе кохала?

— Ніколи, — визнав він, — але ж я намагаюся виправити цю прикрість, моя мила Есгред. Тут такий холодний вітер. Зійди на мій корабель і дозволь тебе зігріти. Назавтра мій дядько Аерон наллє їй на носа морської води та пробурмоче молитву Потоплому Богові, але я ладен благословити її раніше молоком моїх і твоїх надр.

— А що як ти розгніваєш Потоплого Бога?

— Та пхав я в сраку того Потоплого Бога! Як він на нас нападе, то потоплю його ще раз. Ми вирушаємо на війну за два тижні. Ти хочеш, щоб я йшов у битву, не спавши ані хвилини від тілесної жаги?

— А мені що?

— Жорстока діва! Мою лодію названо саме так, як треба. Якщо, перебуваючи у смутку, я виведу її на скелі, то винувата будеш ти.

— Чи не цим ти зібрався нею керманити? — Есгред знову майнула рукою по передкові його штанів і посміхнулася, обводячи пальцем залізні обриси його чоловічої моці.

— Їдьмо до Пайку разом! — раптом вигукнув він, одночасно думаючи: «Що скаже князь Балон? А мені що до того? Я дорослий чоловік, і якщо хочу взяти до ліжка дівку, то беру.»

— І що ж я маю робити в Пайку? — Її рука лишилася на тому ж місці, де й була.

— Мій батько сьогодні бенкетує з керманичами.

Він бенкетував з ними щовечора, поки чекав на останні лодії, що забарилися у морі. Та Теон не мусив їй усе пояснювати.

— То ви на цю ніч зробите мене своїм керманичем, пане принце? — мовила вона з найлукавішою посмішкою, яку він тільки бачив у жінки на вустах.

— Може, й так. Якщо знатиму, що ти безпечно заведеш мене у гавань.

— Та мабуть не сплутаю, яким кінцем весло занурити. А на линвах та вузлах краще за мене ніхто не знається.

Однією рукою вона розпустила поворозки на його штанях, вишкірилася і легко відскочила геть.

— Яка жалість, що я мужня жона, ще й тяжка дитям.

Теон похапливо підперезався.

— Мені час повертатися до замку. Якщо ти не поїдеш зі мною, то я з горя можу заблукати і загубитися. То буде така втрата для островів.

— Ні, цього не можна дозволити… але ж, мосьпане, я не маю коня.

— Візьми в мого зброєносця.

— А бідне хлоп’я хай до Пайку пішки чалапає?

— То сідай самодруг на мого.

— Ти навмисне таке вигадав. — Знову