Чвара королів - Джордж Мартін

— Може, й так. — «Якщо хтось лишиться живий.» — Це вирішувати Старому Ведмедеві. Тому, кого ти звеш «пан гайворон». Я лише його зброєносець, я не вирішую, якою дорогою піти.

— Так, так. — Він чув тихий розпач у її голосі. — Даруйте за клопіт, мосьпане. Я ж лише… казали, що король береже людей, я подумала…

Вона втекла у відчаї, плескаючи кобеняком Сема, наче великими чорними крилами.

Джон дивився, як вона тікає, і його захват крихкою красою ранку потроху зникав. «Хай їй грець» — подумав він з відразою, — «і Семові за те, що її підіслав. Чи він здурів? Що я можу для неї зробити? Ми прийшли битися з дичаками, а не рятувати їх.»

З криївок потроху вилазили інші братчики, позіхали, потягувалися. Вранішні чари вже зблякнули, крижане сяйво під східним сонцем перетворилося на звичайну собі росу. Хтось уже запалив вогонь; Джон винюхав дим, що стелився між дерев, і пахощі сала, яке там підсмажували. Він зняв зі скелі кобеняка, витрусив його об камінь, щоб збити нічну кірку льоду, підібрав Пазура і почепив ремінь на плече. За кілька сажнів Джон відлив нічну воду в змерзлий кущ; струмінь парував у холодному повітрі й топив лід там, куди падав. Скінчивши, він підперезав чорні вовняні штани і пішов на запах.

Серед братчиків, що зібралися коло вогнища, були Грен та Дивен. Гейк пхнув Джонові порожній окраєць хліба, набитий засмаженою підчеревиною та шматками солоної риби, зігрітої у топленому салі. Джон пожадливо ковтнув сніданок, слухаючи вихваляння Дивена, як той вгойдав за ніч трьох Крастерових дружин.

— От і ні, — спохмурнів Грен. — Я б тебе побачив.

Дивен злегка ляснув його по вусі тилом долоні.

— Ти? Побачив би? Та ти сліпіший за маестра Аемона. Ти навіть ведмедя не бачив.

— Якого ще ведмедя? Хіба тут був ведмідь?

— Ведмідь є завжди, — оголосив Скорботний Ед своїм звичайним похмуро-беззаперечним голосом. — Один убив мого брата, коли я був малий, і носив братові зуби на ремінці навколо шиї. То були добрі зуби, кращі за мої. З моїми зубами я маю самий лише клопіт.

— А чи Сем спав у хаті цієї ночі? — запитав його Джон.

— Якщо ти назвеш це сном. Земля там тверда, від очерету гидко тхне, братчики жахливо хроплять. До речі про ведмедів: жоден не гарчить так люто, як Бурий Бернар уві сні. Зате було тепло. На мене вночі залізли якісь собаки. Одежа вже була просохла, та один з тих собак на неї насцяв. А може, то Бурий Бернар насцяв. Ти помітив, що дощ скінчився тієї миті, як я опинився під дахом? Оце я вийшов, то тепер він знову почнеться. Що боги, що собаки однаково полюбляють на мене сцяти.

— Піду-но я до пана Мормонта, — вирішив Джон.

Дощ, може, й припинився, та подвір’я все одно являло з себе моріжок мілких калюж та слизької грязюки. Чорні братчики складали намети, годували коней і жували смужки солонини. Розвідники Ярмана Парогача затягали попруги, перш ніж вирушити першими.

— Джоне! — привітав його Парогач з сідла. — Не давай своєму байстрюкові тупитися у піхвах. Скоро він нам стане у пригоді.

Після денного світла Крастерова хата здавалася темною. Всередині вечірні смолоскипи вже догоряли, і здогадатися, що зійшло сонце, було важкувато. Крук пана Мормонта першим помітив Джона всередині. За три ліниві помахи великих чорних крил він всівся на руків’я Пазура.

— Зерна? — Птах вщипнув Джона за пасмо волосся.

— Жени того підлого жебрака, Джоне! Він щойно з’їв половину мого сала.

Старий Ведмідь сидів за Крастеровим столом і снідав разом зі старшиною підсмаженим хлібом, салом та ковбасами з овечих кишок. На столі лежала нова Крастерова сокира, тьмяно виблискуючи при смолоскипах золотим карбом. Новий господар сокири лежав без тями нагорі, на помості для спання, але жінки усі прокинулися, бігали навколо, служили та подавали.

— Який там в нас день?

— Холодно, але дощ припинився.

— Дуже добре. Засідлай мого коня, хай усе буде готове. Хочу, аби ми вирушили за годину. Ти попоїв? У Крастера подають не вишукано, але досхочу.

«Я не їстиму Крастерового харчу» — раптом вирішив він.

— Я вже поснідав з братчиками, пане воєводо.

Джон шугнув крука з руків’я меча. Птах перестрибнув на Мормонтове плече, де негайно і нагидив.

— Міг би накласти на Сніговія, а не берегти для мене, — пробурчав Старий Ведмідь. Крук каркнув.

Сем знайшовся позаду хати — стояв з Йолею над розтрощеною кролячою кліткою. Вона допомагала йому вдягти кобеняка, та побачивши Джона, хутко втекла. Сем зиркнув на нього з болючим докором.

— Я гадав, ти їй допоможеш.

— Як я мусив їй допомогти? — різко спитав Джон. — Загорнути у твою одежину і повезти з собою? Нам наказали навіть…

— Знаю, — винувато похнюпився Сем, — але ж вона так боялася. А я теж знаю, що таке боятися. Я їй сказав…

Він ковтнув.

— Що сказав? Що ми її візьмемо з собою?

Товста Семова мармиза залилася буряком.

— Дорогою додому.

Він не міг дивитися Джонові у очі.

— Вона ж матиме дитину.

— Семе, ти геть з’їхав з глузду? Може, ми повертатимемося зовсім не тут. А якщо й тут… з якого дива Старий Ведмідь дозволить тобі поцупити одну з Крастерових дружин?

— Я гадав… може, до того часу я щось придумаю…

— Мені нема коли. Мушу попорати та засідлати коней.

Джон пішов геть, водночас і збентежений, і злий. Сем мав не менше серце, ніж черево, але попри всі прочитані книжки часом бував тупіший за Грена. Те, що він задумав — і неможливо, і безчесно. «То чому ж саме я почуваюся винуватим?»

Коли Нічна Варта витікала рікою з Крастерової брами повз черепи, Джон був на своєму місці коло Мормонта. Вони рушили на північ та захід кривою звіриною стежкою. Навколо капотів лід, що танув на деревах — такий собі дощ зі своєю тихою піснею. На північ від обійстя потік розливався широко та глибоко, ніс безліч листя та гілля, але розвідники знайшли брід, і уся валка переплюхала ним на інший бік. Вода доходила коням до черева. Привид переплив і виник на березі, капотячи брунатною водою з білого хутра. Коли вовк обтрусився, кидаючи бруд та воду на всі боки, Мормонт змовчав, але крук