Чвара королів - Джордж Мартін

Коли Векс побачив Есгред, то вирячив очі. «Наче жінки ніколи не бачив» — подумав Теон.

— Есгред поїде зі мною до Пайку. Засідлай коней, і то швидко.

Парубок їхав на кощавому маленькому бахмутику зі стайні князя Балона, але кінь Теона являв з себе дещо інше.

— Де ти надибав це чудовисько? — спитала Есгред, побачивши його. Та з її сміху Теон зрозумів, що кінь справив належне враження.

— Князь Ботлик торік купив його в Ланіспорті, але не зміг дати ради, то залюбки продав мені.

На Залізних островах, негостинних і скелястих, добрих коней не розводили. Більшість острівних мешканців їздили верхи абияк і надавали перевагу лодіям, а не сідлам. Навіть панство користувалося бахмутами і кошлатими муциками з острова Харло. У вози теж частіше запрягали волів, ніж меринів, а якщо простий люд не мав статків ані на одне, ані на інше, то впрягався у плуга сам, щоб зорати не надто плодючий, помережаний камінням ґрунт.

Але ж Теон десять років прожив у Зимосічі й не хотів рушати на війну без доброго коня. Нерозважливість князя Ботлика виявилася для нього щасливою: огир мав норов, чорніший за його шкуру, переважав статурою більшість швидких румаків, хоча поступався тим, на яких зазвичай їздили важкі латники. Втім, і сам Теон виріс не таким здоровилом, як багато лицарів, тому кінь чудово йому пасував. Тварина аж виблискувала вогнем з очей, а коли зустріла нового господаря, то вишкірила усі зуби і спробувала оббілувати йому обличчя.

— Він має ім’я? — спитала Есгред Теона, поки він сідав у сідло.

— Веселун.

Він подав їй руку та втягнув поперед себе у сідло, де міг обійняти, коли вони рушать.

— Колись один знайомець сказав мені, що я веселюся не з того, з чого слід.

— А чи справді?

— Тільки в очах тих, хто взагалі не веселиться. — Він подумав про батька та дядька Аерона.

— А чи зараз вам весело, мій пане принце?

— Ще б пак!

Теон сягнув навколо її стану, щоб узяти повід. Вона була мало не одного з ним зросту. Волосся не завадило б помити, на прегарній шиї рожевів рубець, але запах її йому подобався: сіль, піт, жіноча зваба.

Повернення до Пайку обіцяло вийти далеко цікавішим, ніж приїзд до Княж-Пристані.

Коли вони вже добряче від’їхали від містечка, Теон поклав їй руку на груди. Есгред простягнула свою і відкинула її.

— Я б радше тримала обидві руки на поводі, поки твій чорний звір не скинув нас обох та не захвицяв до смерті.

— Я з нього такі вибрики повибивав.

Якийсь час Теон не робив нових спроб, тільки теревенив про погоду (сіру та похмуру, відколи він приїхав, ще й з частими дощами) та розповідав про вояків, яких убив у Шепітній Пущі. Завівши розповідь про те, як близько він підібрався до самого Крулеріза, він знову ковзнув рукою на те саме місце. Груди в неї були невеличкі, та їхня твердість припала йому до смаку.

— Не треба вам цього робити, пане принце.

— Ще й як треба. — Теон трошки стиснув пальці.

— Ваш зброєносець дивиться.

— Нехай. Він нікому не розповість, обіцяю тобі.

Есгред зняла його пальці зі своїх грудей, і цього разу міцно їх затиснула. Руки вона мала дуже сильні.

— Мені до вподоби жінки, що вміють міцно взятися.

Вона пирхнула.

— З тієї дівки коло пришибу такого не скажеш.

— Не суди мене за нею. Інших на кораблі не було.

— Ану розкажи мені про твого батька. Чи він радо привітає мене у замку?

— Чого б це? Він ледве привітав мене, свою рідну кров, спадкоємця Пайку та Залізних островів.

— Кого-кого? — перепитала вона. — Та ж кажуть, ти маєш дядьків, братів і сестру.

— Брати мої давно загинули, а сестра… кажуть, Ашина улюблена сукня — кольчуга нижче колін, а під нею спіднє з вивареної шкіри. Чоловіча одежа ще не робить з неї чоловіка. Щойно ми переможемо у війні, як я знайду їй добрий шлюб. Це якщо надибаю чоловіка, який захоче її взяти. Пригадую, вона має носа, наче яструбиний дзьоб, рясну порость прищів на мармизі, а груди — наче в хлопчака.

— Припустимо, сестру ти комусь зіпхнеш, — зауважила Есгред, — але ж не дядьків.

— Дядьків… — Теонове право на княжий стіл переважало права трьох батькових братів, але жінка справді торкнулася болісного місця. На островах нерідко чували про те, як сильний та гордовитий дядько позбавляв слабкого небожа його законного столу, а заразом і вбивав. «Але ж я навіть зараз не слабак» — мовив Теон до себе, — «а до дня смерті батька стану ще сильніший». — Дядьки мені не загрожують. Аерон п’яний від морської води та благочестя, живе тільки заради свого бога…

— Свого? Не твого?

— Мого теж. Що мертве, те вже не помре. — Він слабко всміхнувся. — Якщо я в потрібну мить бекаю побожні слова, Мокрочуб мене не чіпає. А дядько Віктаріон…

— Великий керманич Залізного флоту, лютий та уславлений воїн. Я чула, як про нього співають пісень по шинках.

— Під час бунту мого вельможного батька він напав на Ланіспорт разом з дядьком Еуроном та спалив ланістерівські кораблі просто на стоянці, — згадав Теон. — Щоправда, задум був Еуронів. Віктаріон — він такий собі величезний сірий бугай, міцний, невтомний, покірливий, та перегонів ніколи не виграє. Він служитиме мені так само вірно, як служив панові батьку, бо не має ані клепки, ані гонору, щоб плести змови.

— А от Еуронові на прізвисько Вороняче Око лукавства не бракує. Чула я про нього від людей багато страшного.

Теон посовався у сідлі.

— Дядька Еурона не бачили на островах майже два роки. Може, його вже на світі нема.

«Якщо так, то й на краще». Найстарший з братів князя Балона ніколи не полишав старого залізянського звичаю, ані на день. Його «Тиша» з чорними вітрилами та темно-червоним коробом була знана у кожному порті від Ібену до Асшаю. Так казали люди.

— Може, й нема, — погодилася Есгред, — а якщо є, то він так довго блукав у морі, що тут його вже забули. Залізяни ніколи не посадовлять чужинця на Морекамінний Престол.

— Та напевне ж, — відповів Теон,