Чвара королів - Джордж Мартін
Тиріон згадав холодну ніч під зорями, коли він стояв коло малого Джона Сніговія та великого білого вовка на верхівці Стіни коло краю світу і вдивлявся у суцільну темряву вдалині. Він тоді щось відчув — але що? — якийсь острах, що різав незгірш жорстокого північного вітру. В темряві завив вовк, і спиною пробігли дрижаки.
«Та не дурій» — наказав він собі. — «Вовк, вітер, темний ліс… що тут такого?» І все ж таки… Поки він гостював у замку Чорному, йому до душі припав старий Джеор Мормонт.
— Сподіваюся, Старий Ведмідь вцілів при нападі?
— Вцілів.
— То ваші братчики вбили цих, гм, мерців?
— Так, ми їх убили.
— Але ви певні, що цього разу вже на смерть? — співчутливо спитав Тиріон. Коли Брон пирхнув сміхом, Тиріон зрозумів, як йому вести справу далі. — Зовсім конечно?
— Вони й від початку були мертві! — гарикнув пан Алісер. — Бліді та холодні, чорнорукі та чорноногі! Я привіз Яферову руку, відірвану від його тіла байстрюцьким вовком.
Ворухнувся Мізинець.
— То де ж ця чарівна дрібничка?
Пан Алісер збентежено насупився.
— Вона… зогнила на шматки, поки я чекав, усіма забутий. Дотепер від неї лишилися самі кістки.
Палатою пробігло хихотіння.
— Пане Баеліше, — покликав Тиріон донизу, — купіть нашому хороброму панові Алісеру сотню заступів. Хай повезе з собою на Стіну.
— Заступів? — підозріливо звузив очі пан Алісер.
— Якщо ховатимете мертвих як слід, вони в вас там не блукатимуть, — пояснив Тиріон, і двір зареготав, уже не криючись. — Заступи покладуть край вашим негараздам, а до них ми додамо кілька дужих спин. Пане Джаселине, хай добрий братчик забирає собі мешканців міських буцегарень.
Пан Джаселин Бережняк відповів:
— Воля ваша, мосьпане, але ж вони майже порожні. Йорен забрав усіх годящих людей.
— То наловіть ще, — порадив Тиріон. — Або оголосіть, що на Стіні дають хліб та парену ріпу, і люди самі туди побіжать.
В місті було забагато голодних ртів, а Нічна Варта завжди мала скруту в людях. За Тиріоновим знаком герольд оголосив кінець прийому, і палата почала порожніти.
Але від пана Алісера Терена не так легко було відкараскатися. Він чекав коло підніжжя Залізного Престолу, поки Тиріон сходив донизу.
— Гадаєте, я сюди приплив аж зі Східної-Варти-біля-Моря затим, щоб з мене глузували такі, як ви?! — грізно насунувся він, затуляючи шлях. — Це вам не жарти! Я все бачив на власні очі й кажу вам: мертві справді ходять по землі!
— А я кажу, що вам слід ретельніше їх убивати.
З цими словами Тиріон рушив собі мимо. Пан Алісер спробував був ухопити його за рукав, та Престон Зеленопіль відштовхнув нахабу.
— Не смійте наближатися, пане.
Терен мав досить розуму, щоб не сперечатися з лицарем Королегвардії.
— Який же ви дурень, Бісе! — загукав він Тиріонові у спину.
Карлик обернувся, аби подивитися йому в очі.
— Я? Та ви що? Цікаво, чому тоді двір сміявся з вас? — Він слабко всміхнувся. — Ви ж приїхали по людей, хіба ні?
— Здіймаються холодні вітри. Стіну треба утримати.
— Щоб її утримати, потрібні люди. Я вам їх дав… і ви могли б це помітити, якби слухали вухами і чули щось, окрім образ. Забирайте людей, дякуйте мені та зникніть, бо я маю велику спокусу знову тицьнути в вас виделкою для крабів. Переказуйте мої теплі вітання воєводі Мормонту… і Джонові Сніговію також.
Брон ухопив пана Алісера за лікоть і виштовхав з палати.
Великий маестер Пицель тим часом вже втік, але Варис та Мізинець бачили усе від початку до кінця.
— Моє захоплення вами, мосьпане, зростає з кожним днем, — зізнався євнух. — Ви втішили старківського малого кістками його батька та здихалися варти вашої сестри одним вправним рухом. Ви дали тому чорному братчикові людей, яких він просив, позбавили місто кількох голодних ротів, але подали усе як жарт, щоб ніхто не казав, наче карлик боїться мамунів та чугайстрів. І не кажіть, майстерно зроблено.
Мізинець попестив борідку.
— Ви справді хочете відіслати усю свою сторожу, Ланістере?
— Ні, я хочу відіслати усю сторожу сестри.
— Королева цього ніколи не дозволить.
— А я гадаю, що може й дозволити. Я ж її брат, і коли ви взнаєте мене краще, то зрозумієте, що я завжди кажу щиро і роблю те, що казав.
— Навіть коли брешете?
— Особливо коли брешу. Чомусь я, пане Петире, відчуваю, що ви на мене сердиті.
— Моя любов до вас така сама, пане Правице, як і була завжди. Але мені не до смаку бути пошитим у дурні. Якщо Мирцела вийде заміж за Тристана Мартела, її навряд чи можна видати за Роберта Арина, чи не так?
— Не без великого гармидеру, — визнав Тиріон. — Вибачте мені невеличку хитрість, пане Петире, але коли ми про те розмовляли, я ще не знав, чи приймуть дорнійці мою пропозицію.
Та Мізинець вибаченнями не втішився.
— Мені не смакує слухати брехню, мосьпане. Наступного разу не залучайте мене до своїх оборудок.
«Тільки якщо ти пообіцяєш те саме» — подумав Тиріон, зиркнувши на кинджал у піхвах при Мізинцевому боці.
— Якщо я вас образив, то вельми шкодую про таку прикрість. Усі ж знають, як ми вас любимо, ласкавий пане. Вас нам ніхто не замінить.
— То спробуйте не забувати. — На цих словах Мізинець пішов геть.
— Нумо пройдемося, Варисе, — мовив Тиріон.
Вони разом вийшли через королівські двері за престолом. Капці євнуха тихо шелестіли по каменях підлоги.
— Знаєте, а пан Баеліш таки має рацію. Королева ніколи вам не дозволить відіслати свою сторожу.
— Дозволить. Бо ви самі про це подбаєте.
По Варисових пухких вустах майнула посмішка.
— Та невже?
— Та напевне ж. Ви їй повідомите, що так треба задля звільнення Хайме.
Варис торкнувся напудрованої щоки.
— Тут, поза сумнівом, не обійдеться без тих чотирьох добродіїв, яких ваш Брон так ретельно розшукує по всіх найбрудніших гнидниках Король-Берега. Злодія,
