Чвара королів - Джордж Мартін
Дані посміхнулася.
— То, мабуть, від верблюдів повіяло. Самі ж карфійці, як на мій ніс, пахкотять вельми солодко.
— За солодкими пахощами часто ховається гидкий сморід.
«Мій великий ведмідь» — подумала Дані. — «Я його королева, та водночас назавжди лишуся його малим ведмежам, яке він береже від біди.» Від цієї думки їй стало затишніше, та водночас і сумніше. Якби ж вона могла полюбити його трохи більше…
Цзаро Чжуан Даксос надав Дані гостину свого дому на весь час, поки вона перебуватиме у місті. Вона чекала чогось пишного, та не чекала палацу, більшого за деякі базарні містечка. Побачивши його, халісі подумала, що маєток магістрата Іліро в Пентосі поруч з ним схожий на хатину свинопаса. Цзаро присягнувся, що його дім дасть зручний притулок усім її людям разом з кіньми; та радше сказати, дім проковтнув їх усіх і не вдавився. Їй віддали ціле крило палацу, де вона мала свої сади, мармурову водойму-купіль, башту для ворожіння на чарівному кришталі, чародійський лабіринт. Будь-яке бажання миттю виконувалося невільниками. У її особистих помешканнях підлога була з зеленого мармуру, стіни вкривали кольорові шовкові запони, що мерехтіли від найменшого вітерця.
— Ви надто щедрі до нас, — казала вона Цзаро Чжуану Даксосу.
— Для Матері Драконів не може бути занадто щедрого дару. — Цзаро був вишукано-лінькуватий чоловік з лисою головою та великим дзьобом носа, на якому суцільною ковдрою мерехтіли рубіни, опали та лусочки нефриту. — Назавтра ви куштуватимете павича та язики жайворонків під музику, гідну найкраснішої з жінок. Тринадцятеро прийдуть віддати вам шану, а заразом і усі значні люди Карфу.
«Усі значні люди Карфу прийдуть дивитися моїх драконів» — подумала Дані та подякувала Цзаро за добрість, перш ніж позбавитися його товариства. П’ят Прей також відкланявся, перед тим присягнувшись попросити в Невмирущих зустрічі з нею.
— Адже це честь, рідша за літній сніг.
Перш ніж зникнути, він поцілував її голі ноги блідими блакитними вустами і примусив узяти подарунок: слоїк коштовної мастильної олії, що, за його словами, давала змогу побачити духів та привидів. Останньою з трьох шукачів поїхала Квайфа-тінев’язка. Вона лишила Дані тільки попередження.
— Стережіться, — мовила їй жінка у червоній покостовій личині.
— Кого?
— Усіх. Вони приходитимуть вдень і вночі, щоб побачити диво, знову народжене у цей світ, а коли побачать, то запрагнуть його. Бо дракони — то є вогонь, що обернувся плоттю, а вогонь — то є сила.
Коли зникла і Квайфа, пан Джораг зазначив:
— Вона слушно каже, моя королево… хоча й сама не більше мені до смаку, ніж інші.
— Я її не розумію.
П’ят і Цзаро закидали Дані обіцянками від миті, коли вперше побачили її драконів, оголосили себе її вірними слугами в усьому, та від Квайфи вона чула тільки поодинокі загадкові зауваження. А ще Дані непокоїло, що та ніколи не відкривала обличчя. «Згадай Міррі Маз Дуур» — казала Дані собі. — «Згадай зраду.»
Вона обернулася до кревноїзників.
— Ми стоятимемо на чатах самі, поки живемо тут. Хай ніхто не входить до цього крила палацу без мого дозволу, і хай драконів завжди добре пильнують.
— Ваша воля, халісі, — відповів Агго.
— Ми подивилися тільки ті місця у Карфі, які П’ят Прей дозволив нам бачити, — вела вона далі. — Рахаро, виїдь до міста, оглянь усе інше і розкажи, що знайдеш. Візьми з собою хоробрих та міцних чоловіків, а ще жінок — щоб увійшли туди, де заборонено ходити чоловікам.
— Ти кажеш, я роблю, кров моєї крові, — мовив Рахаро.
— Пане Джорагу, знайдіть тутешні пришиби та роздивіться, які там припнуті кораблі. Я не мала вістей з Семицарства вже півроку. Може, боги пригнали вітрами з Вестеросу якогось доброго керманича на кораблі, що відвезе нас додому.
Лицар спохмурнів.
— То буде не надто добре. Узурпатор вас уб’є — це ясно, як день.
Мормонт рішуче засунув великі пальці за пас із мечем.
— Моє місце — тут, коло вас.
— Джохого добре мене оборонить. Ви знаєте більше мов, ніж мої кревноїзники, а дотракійці цураються моря і усіх, хто ним плаває. У цій справі тільки ви можете мені прислужитися. Роздивіться кораблі, побалакайте з жеглярами, дізнайтеся, хто звідки прибув, куди прямує, де хто капітанить.
Лицар-вигнанець неохоче кивнув.
— Як накажете, моя королево.
Коли чоловіки пішли, покоївки зняли з Дані поплямовані дорогою шовки, і вона пішла босими ногами до мармурової водойми у тіні колонади. Прохолодна вода подарувала справжню насолоду; в ній плавали крихітні золоті рибки, що з цікавості щипалися за шкіру та змушували Дані хихотіти. Заплющити очі й плавати собі, забувши про час, було дуже приємно. Вона спитала себе, чи є така водойма у Аегоновому Червоному Дитинці — а заразом і запашні сади з лавандою та м’ятою. «Та мають же бути. Візерис завжди казав, що Семицарство гарніше за будь-яке інше місце на землі.»
Думка про дім позбавила її покою. Якби був живий її сонце-та-зорі, то повів би свій халазар через отруйні води та змів з лиця землі її ворогів. Але ж його сила залишила цей світ. Вона мала кревноїзників, які присягнулися їй на все життя і майстерно вбивали будь-якого ворога, але ж вони знали тільки життя та звичаї коневладців. Дотракійці грабували міста і плюндрували королівства, та не правили ними. Дані не хотіла перетворити Король-Берег на зчорнілу руїну, повну невпокоєних привидів. Досить вже їй смакувати самі сльози. «Я хочу зробити моє королівство гарним та пишним, повним товстопузих чоловіків, красних дів і сміхотливих дітей. Я хочу, щоб мій народ радісно посміхався, коли бачитиме мене. Так, як посміхався до мого батька, якщо вірити Візерисові.»
Але спершу доведеться завоювати і перемогти.
«Узурпатор вас уб’є — це ясно, як день» — сказав Мормонт. Роберт убив її відважного брата Раегара. Один з його посіпак перетнув Дотракійське море, щоб отруїти її разом з ненародженим сином. Казали, що Роберт Баратеон — дужий, мов бик, і не знає страху в битві. Ніщо в світі не миле йому більше за війну. А ще за нього стоять могутні вельможі, яких брат назвав «хортами
