Чвара королів - Джордж Мартін
— Карф — найвеличніше місто, що колись було чи колись постане, — сказав їй П’ят Прей ще тоді, серед кісток Ваес Толорро. — Це середина світу, брама між північчю та півднем, міст між сходом та заходом. Це місто таке давнє, що людська пам’ять не зберегла часу його заснування, і таке красне, що Саафос Премудрий вийняв собі очі, побачивши Карф уперше, бо знав, що решта світу після того завжди здаватиметься йому бридкою та жалюгідною.
Дані розуміла, що ворожбит трохи прибріхує, та все ж не могла заперечувати красу і розкіш величезного міста. Карф оточувало три мури, один навколо іншого, прикрашені вигадливим різьбярством. Зовнішній був викладений з червоного пісковця у тридцять стоп заввишки і мав на собі зображення тварин: тут повзли змії, шугали у височині яструби, пливли риби, а поміж них бігли вовки червоної пустелі, смугасті коні та здоровезні слони. Сірий граніт середнього муру, сорок стоп заввишки, розцяцьковували картини війни: мечі гриміли на щитах та списах, летіли стріли, воїни сходилися у битві, мордували дітей та жінок, палили мертвих на поховальних вогнищах. Внутрішній мур — п’ятдесят стоп чорного мармуру — ніс на собі такі зображення, що Дані була зашарілася, але потім опанувала себе і подумки вилаяла дурепою. Адже наче вже не маленька дівчинка, вміє незворушно дивитися на різанину з сірого муру — то чому ж має відвертатися від чоловіків та жінок, які дарують одне одному насолоду?
Зовнішня брама була схоплена смугами міді, середня — заліза; на внутрішній брамі сяяли золоті очі. Усі вони відчинилися, коли Дані наблизилася. Коли вона в’їжджала до міста, до неї ринули малі діти, щоб розкидати дорогою квіти. На дітях були золоті сандалі та яскрава фарба, і більше геть нічого.
Всі кольори, яких бракувало у Ваес Толорро, зібралися тут, у Карфі. Навколо неї громадилися такі неймовірні будинки, наче вона бачила гарячковий сон усіх відтінків рожевого, фіалкового та брунатного. Вона проминула спижеву арку в подобі двох сплетених у паруванні змій з дрібними лусочками нефриту, обсидіану та лазуриту. Стрункі башти здіймалися так високо, як Дані ще ніколи не бачила; вибагливі водограї у подобі грифонів, драконів та мантикор мерехтіли на кожному майдані.
Карфійці розташувалися на вулицях або дивилися з вишуканих балконів, надто крихких і невагомих на вигляд, щоб тримати їхню вагу. То були високі бліді люди, вдягнені у льон, альтембас, тигрове хутро; Даніним очам усі вони здавалися можновладними панами та паніями. Жінки носили шати, що лишали ліву грудь оголеною; чоловіки полюбляли шовкові спідниці, вишиті бісером. Минаючи їх у шкурі лева з Дрогоном на правому плечі, Дані відчувала себе якоюсь розкошланою варваркою. Дотракійці кликали карфійців «молочарями» за їхню бліду шкіру, а хал Дрого мріяв про день, коли зможе грабувати і плюндрувати великі міста сходу. Вона зиркнула на своїх кревноїзників, темні мигдалеподібні очі яких не виказували ані натяку на їхні справжні думки. «Чи бачать вони навколо тільки багату здобич?» — спитала себе Дані. — «Які ж ми, напевне, дикуни у очах цих карфійців».
П’ят Прей провів її маленький халазар серединою великої аркади, де на стовпах з білого та зеленого мармуру стояли стародавні звитяжці міста, втричі більші за свій справжній зріст. Вони проминули великий базар у склепінчастій будівлі, де на ґратчастій стелі жили тисячі грайливо забарвлених птахів. Дерева та квіти буяли на ступінчастих стінах над ятками та крамницями, а унизу продавали, мабуть, усе, що боги дарували цьому світові.
Її срібна сахнулася від купця-магната Цзаро Чжуана Даксоса, коли той наблизився — Дані вже знала, що коні не терплять сусідства верблюдів.
— Якщо ви побачите тут щось варте вашого бажання, о найпрекрасніша з жінок — тільки скажіть, і воно буде ваше! — оголосив Цзаро з багато оздобленого рогатого сідла.
— Увесь Карф належить їй, а не твої дешеві цяцьки! — вигукнув з іншого боку синьогубий П’ят Прей. — Я дотримаю обіцянки, халісі. Ходімо зі мною до Дому Невмирущих, де ви зможете випити з чари правди та мудрості.
— Нащо принцесі здався твій Палац Праху, коли я ладен подарувати їй сонячне світло, солодкі води та бебряне ложе? — насварився на чаклуна Цзаро. — Тринадцятеро увінчають її прегарне чоло короною з чорного гагату та вогняних опалів.
— Єдиний палац, якого я бажаю, мій добрий пане П’яте, це червоний дитинець у Король-Березі. — Дані стереглася ворожбита; пам’ять про маегі Міррі Маз Дуур вселила в неї відразу до всіх, хто смів загравати з чорною химороддю. — І якщо вже сильні міста цього бажають зробити мені подарунки, Цзаро, то хай подарують кораблі й мечі, щоб відвоювати те, що моє за правом.
Сині губи П’ята викривилися вгору в люб’язній посмішці.
— Ваша воля буде виконана, халісі. — Він поїхав геть, хитаючись на верблюді. Довгі гаптовані шати віяли слідом.
— Юна королева мудра не по роках, — замуркотів Цзаро Чжуан Даксос до неї зі свого високого сідла. — У Карфі є прислів’я: «Дім ворожбита стоїть на кістках і брехні.»
— То чому ж люди стишують голоси, коли говорять про ворожбитів Карфу? По всьому сходові шанують їхню силу та мудрість.
— Колись вони справді мали могутність, — погодився Цзаро, — та тепер смішніші за тих змарнілих старих сердюків, що вихваляються збройними звитягами ще довго після того, як їх залишає остання сила та вправність. Вони читають свої крихкі сувої, п’ють «вечірню тінь», поки не посиніють вустами, і натякають на опановані ними страшні сили. Та порівняно з химородниками старих часів вони лише порожні стручки. Попереджаю — подарунки П’ята Прея розсиплються на порох просто в вас у руках.
Він ляснув верблюда нагайкою та швидко рушив уперед.
— Ґава бреше на крука — чорним пір’ям доріка, — пробурмотів пан Джораг посполитою мовою Вестеросу. Лицар-вигнанець незмінно їхав у неї при правому боці. Від часу їхнього в’їзду до Карфу він зняв дотракійське вбрання і вдяг кольчугу та лати на вовняний каптан, як личило лицареві Семицарства, розташованого звідти за півсвіту. — Ви б краще уникали їх обох, ваша милосте.
— Вони допоможуть мені взяти корону, — відповіла вона. — Цзаро має статки, а П’ят Прей…
— …прикидається, що має
