Зворотний бік сутіні - Дарунок Корній
— Ой-ой! Йолкі-матолкі! Соплі з Перемінника підбери. Чо’ ти вічно каркаєш, брате? Сто разів переміряєш перед тим, як рубанути. Зараз перевіримо, жива вона чи нежива. Що наперед голосити та поминки справляти? — Голос хоч і вдає, що ніц не боїться, але слова того, кого він називає братом, схоже, добряче його зачепили. І він теж трохи наляканий.
— Перевірить він! — передражнює власник обережного голосу. — Е, той, це все цікаво, звісно, але, скажи мені, мій любий братіку-телепню, якого ти її сюди приволік? Ну полякав би, якщо вже без своїх витівок не можеш, і на протилежному березі залишив. І хай тоді з нею інші панькаються. Так ні, чогось за собою притягнув. Я цій синюшній відмовляюся штучне дихання робити, бо вона точно мертва. Не рухається ж…
— Тюхтій ти, брате. Все як завжди — ой-ой, ай-ай! Йолкі-матолкі! Інколи мені здається, що ти не наш, не безсмертний, що тебе нам вівці підкинули…
— Шо? Що ти мелеш, які вівці? — У голосі обережнішого почали з’являтися нотки образи. — Ти — безсовісна свиня, братіку. Скільки разів я тебе, халамидника та пройдисвіта, з халеп витягував? Не злічити! І ти смієш мені таке казати? Невдячний бовдур. Дожився. Горобцем ляканим я вже був, зайцем-перелякайцем — теж, осиновим листком-страшком — теж… Ага, і ще Сварог зна ким… Але вівцею… Ну, знаєш, Леде!
— Та не вівцею, Полелю! Ой, йолкі-матолкі, які ми ніжні! — Примирливо, навіть трішки запопадливо озивається власник іронічного голосу. — Я маю на увазі, що ти вічно усього боїшся. І вівці усього бояться. Слухай, друже, твоя безмірна обережність мені той, аж по… — очевидно, показує доки, і додає: — Набридла тобто. Ну, давай-но, брате, не будь занудою! Хай! Розважимося трохи, та й відпустимо малу додому. Нудно ж.
— Нудно йому! — перекривляє брата Полель. — Цікаво, а хто винен, що нам виходити за межі землі нашого обійстя не можна? Добавився, дожартувався, братіку? І я через тебе мушу тут відсиджуватися. А що як знову в якусь халепу нас втягнеш?! І заборонять не те що іншими світами мандрувати, а й на вулицю виходити?
— Ну, гаразд, брате. Обіцяю, не втягну я тебе ні в що. — Примирливо заговорив Лед. — До того ж на випадок непередбачуваних обставин у мене є пом’якшувальні причини… Тобто кажемо таке: цю дівулю нікуди силою ніхто не тягнув, вона сама притягнулася. Я відкрив вирву, а вона слідком. Випадково, йолкі-матолкі.
— Ага, випадково. А якого, скажи, ти її за ноги лоскотав, а потім під воду затягувати став? І не соромно? Не всі ж уміють невидимих бачити. От дати б тобі поза вуха, щоб такого більше не робив. — Полель не заспокоюється і шпетить брата. — Відкрив він вирву, сама затягнулася випадково… А ти знаєш, братіку, як нам перепаде, коли з’ясується, що вона — небезпечний злочинець чи якийсь покруч із серйозними болячками.
— Шо? — Лед знову починає сердитися. — А хай тобі, брате! Який із неї покруч? Звичайна дівка, йолкі-матолкі, і всьо.
Мальва уважно слухає розмову хлопців. Цікаво, як довго ці тупаки будуть сперечатися. Вже навіть хотіла обізватися до них чи бодай розплющити очі та підглянути. Та де там! Повіки враз стали важкими, наче були роблені з криці. Тож підняти повіки не змогла. Хотіла заговорити, та язик наче до піднебіння приріс. Здавався дерев’яним і зовсім неслухняним, навіть застогнати не вдавалося. Повна лажа, голос полишив її. Решта тіла, звісно, теж абсолютно не слухалася. Пробувала навіть некоректно виражатися про себе. Бодай спровокувати природні рефлекси організму… Дарма. Навіть рвотний кудись занапастився. Зрештою, це не так зле, отже, вона з темного світу таки вибралася. А от щодо перебування зараз… Очевидно, за сценарієм, годилося б у цей момент зітхнути. Та навіть не зітхалося. Єдине, на що була зараз спроможна, — це слухати чужу балаканину, чути розмірений впевнений ритм власного серця та спокійне, ледь помітне дихання.
Силувалася пригадати, що відбувалося під водою після того, як вона прошепотіла слова-закляття Чорної перлини. Тої самої, яку їй подарував Переплут. Забажала бути врятованою. І скажи, що не збулося? Правда, схоже на те, що врятували її зовсім не морські мешканці, а цілком навіть земні і, здається, люди. Напружила пам’ять. Вода, небо блакитне у високості, геть обезсилене тіло, вона от-от потоне… І раптом відчуття чиєїсь присутності… Схоже, то був цей бовдур Лед. І це він її мало не втопив. Чекай-но, друже, най вона оклигає, і ти ще пожалкуєш, що народився…
Історійка. Скільки вона була у повній відключці, тобто в такій, що навіть не думалося? Фіг з ним. Розбереться потім. Поки міркуємо над іншим. Значиться, так: є два йолопи, які її сюди (куди — поки невідомо, але це точно не світ темних) приволокли. Одного звати Полелем, іншого Ледом. І вони брати. І, судячи з розмови, ще ті шкодники. Полель? Хе, здається, Птаха про нього згадувала. Він син якихось там безсмертних із давнім родоводом чи щось типу того. А Лед? Якщо він брат Полеля, то також, виходить, ще та цяця. Але зараз не впевнена, що так воно насправді. Після пережитого в темному світі, коли її мало не перетворили на темну, та після купелю у воді ріки Забутої-Незгаданої, легко щось наплутати.
Злість на цих двох телепнів, нехай також безсмертних, що зараз витріщаються на її оголене тіло, безперервно росла і множилася. І що з того? Адже вона нічого не могла вдіяти, тіло її не слухалося. Таки халепа! І тепер уже й не знала, що ліпше: замкнена безсмертна душа в нерухомому тілі чи перебування в світі темних?
Її роздуми обірвав голос того, кого називали Ледом:
— Слухай, брате, як гадаєш, хто вона? Якого милого вешталася темним світом? Ой, а може, вона світла, котра випадково заблукала? Он варган на шиї, видиш? Темні до тої музики не вельми охочі. І не сіра вона. Щось не пригадую жодної безсмертної жінки на боці сірих, йолкі-матолкі. Хоча… Все можливо в наш непевний час.
— Ага, — обізвався власник іншого голосу. — Теж не думаю, що вона світла. Зрештою, хіба в Темний світ так легко попасти? Тим паче світлому! Ті кляті ворота через міст Калиновий чужака не впустять. Спопелять. Сам знаєш. Ніян такого наваяв, що усім безсмертним, крім темних, туди зась. А через воду плисти, щоб на темних повитріщатися, — повна дурня. Що там цікавого? До Храму не пустять, а на вулиці сіро та вогко. І не темна вона, точно. Бо у воду полізла, і ніяка зараза їй не
