Зворотний бік сутіні - Дарунок Корній

Учитель Посолонь здивовано глянув на Остапа:

— Що? Я? Ти гадаєш, що це в моїх силах радити чи вказувати Мирославу, кого йому брати в учні, а хто геть не годиться? Ти погано знаєш свого діда. Він трохи тиран. Та це і нормально. Інший у світі неврів стільки років не протягнув би. Я не менше від тебе здивований. Як, зрештою, і всі безсмертні у Храмі Сонця. Так, про тебе було заздалегідь домовлено. І тебе там чекають, скоріше, навіть не як учня, а як повноцінного мешканця світу Невридії. А от Дуж… Здається мені, що це справа рук його батьків. Він, очевидно, наскаржився вдома, що тут його утискають, різних безхатьків у безсмертні пхають… Ось вони і вирішили виправити ситуацію. Ой, самі не знають, що роблять. Це ж не у Яровороті теревені зі світлими правити. Світ неврів жорстокий, хоч і справедливий…

— Учителю, але ж Дужу це тільки нашкодить. Невже ви цього не розумієте? Відмовте, поки не пізно, і Дужа, і Мирослада, і батьків…

— Відмовити? Це неможливо. Бо це велика ганьба, синку! Та відмовлятися від такого — це те ж саме, що зізнатися в тому, що ти відрікаєшся від безсмертя.

— Учителю, а де пані Птаха? Вона нас чекає з того боку воріт, так?

Посолонь насупився, темна хмарка лягла на його чоло.

— Вас у світ неврів відправлю я. У Птахи інші справи, набагато важливіші, аніж панькання з майбутніми світлими безсмертними.

Остап не став розпитувати, що трапилося, і посоромився переповідати Вчителю свій сон. Бо це був лишень сон, а хто він такий, щоб бачити пророчі сни і тим паче їх тлумачити. Вони великі світлі безсмертні, і їм видніше. Він нервово пересмикнув раменами, Учитель це зрозумів по- своєму:

— Не журися, парубче, усе владнається. Ти ж не у темний світ рушаєш. У світі Білих Вурдалаків на тебе чекають рідні. Ти впораєшся, а от Дуж… Слухай, може, це і неправильно тебе про таке просити, але мушу. Припильнуй там за ним, гаразд? Щоб у болото не впхався, щоби до лісу сам не ходив, диких звірів не дражнив, з місцевими люб’язним був і таке інше.

— Я припильную, не журіться. А ви… Ви передайте пані Птасі, що я хвилююся через те, що… — Затнувся. Зітхнув. — Ні-ні. Це неважливо. Просто скажіть, що я дуже дякую їй за все, і хай вона береже і себе, і Мальву, і Стрибога.

Учитель здивовано дивився на Остапа, наче вперше його бачив. Здавалося, тепер йому відкрилося те, чого він у хлопцеві досі не розгледів. Остап і справді був дуже особливим. Птаха не помилилася. Стільки світла жило в тій дитині, стільки добра… Ох, Миросладе, не зіпсуй свого внука, бережи його, як найбільшу дивовижу свого світу, бо такі чисті в тому болотному раю ще ніколи не народжувалися.

— Гаразд, Остапку. Передам! Можливо, і ти їй це сам зможеш передати. Чекаю вас на Вічевому майдані завтра, щойно Сонце зачне свій круг. Нехай береже тебе, Синку світу Білих Вурдалаків, Творця Сварога всевидячість і всюдисущність.

3. Перуниця

Він дивився на неї з болем в очах, з ніжністю, трепетом, теплом… І страшно, і водночас щасливо почувалася під тим поглядом. О, так, вона безсмертна, одна з найсильніших молодих безсмертних у своєму світі, але вона і жінка, звичайна жінка. І хіба можна бути нещасною, навіть якщо тобі загрожує смертельна небезпека, коли на тебе дивиться з любов’ю сам Бог?

Бог.

Він дивився та всміхався. І чужий світ довкола зникав. І для них зараз нічого та нікого більше не існувало. Тільки він та вона. Двоє в цьому світі. Тільки він…

Бог тримав її долоні у своїх, зазирав в очі й вона ховала свої у його… І розчинялася в них. Ніжна блакить, волошкова барва. Летіла… Співала… Кохала… Летіла…

Крила, мої крила!

Кохала?

Кохала…

Слово втікало, вона наздоганяла.

Кохала?

Кохала!

Наздогнала!

Безжальний вітер ламає крила… Блакитне небо затуляють темні хмари. Круки: чорні, потворні, кусючі. І вона загублена, і вона чомусь одна в чужому небі…

Крик підбитого птаха. Останній крик. Голосить душа.

Небо починає хитатися: вгору-вниз, вгору-вниз. Небо розгойдує зорі. Завиває безжалісно вітер, шматує хмари, роздирає крила. І вже вони їй не коряться, і вона падає вниз… Чорне провалля от-от проковтне її…

…і ковтає…

Птаха померла. Її більше немає.

Обличчям жінки течуть сльози. Вона згадала, вона все згадала. Опадають крила, ридає серце. Вона тремтить, вона — замерзлий кусень льоду, бо вона мертва… Знову мертва… Ноги підкошуються, він хапає її, пригортає до себе. І вона вже не стримується. Бо вона, вона…

— Тихо-тихо, Пташко моя маленька. Тихо-тихо, не плач. Я більше ніколи, чуєш? Ніколи не дозволю тобі впасти.

І крізь дощ — його очі. І крізь пелену — його тепло… Чисте небо та чиста криниця.

Хіба буває кохання колишнім?

От і маєш відповідь на своє запитання.

Бо ти так часто питала. Отримуй!

— Я кохаю тебе, Птахо! Я завжди кохатиму тільки тебе, — він шепоче не лише губами, він промовляє серцем.

І вона відповідає, бо вона вже не знає, хто тепер вона:

— А я?

Бо вона, бо вона…

Вона все згадала.

Так. Вона згадала все.

Згадала себе колишню. Ту Птаху, яка колись кохала не Стрибога, яка кохала свого єдиного і створеного для неї чоловіка.

Перуна.

Перуна. Того самого, що… Ні-ні, не так. Він — її чоловік. Перед Сварогом і перед вічністю. Призначений бути завжди їй. Тоді її ще не називали Птахою, Магурою. Тоді вона була великою Славою, дружиною сина Сварога. Дружиною Перуна, Перуницею. Єдиною, коханою, щасливою, досконалою…

Дивилася зараз у його чисті очі й згадувала.

Маленький досконалий світ для двох. Світ Оранти, матері Перуна, великої Мокоші, де є він і вона. Де немає більше нікого, де немає зрад, образ. Досконалий світ для досконалості…

Ще не знала тоді, що все швидкоплинне, бо навіть вічність минає… І вона закінчилася враз. Бо починалося та закінчувалося все війною…

Так-так, на початку теж була війна. Чорна, небезпечна, підступна. Ні, зовсім не війна між темними та світлими. Світ тільки-но почав розрізняти барви, тобто ніч та день ще не мали певного визначення. То була інша війна, набагато гірша. Війна між хаосом та існуванням… Навчитися бути богом завжди важко. Стати ним — то вже досконалість. Бо ними не народжуються, ними стають. І стають тільки ті, хто заслуговує на це. Інакше… Боги також помирають, коли стають слабкими, надто закоханими і нікому