Зворотний бік сутіні - Дарунок Корній
— Дівчинко моя кохана, — шепотів на вухо Перун, — це нічого, поплач, рідна, навіть богам деколи можна плакати. Бо в душі ніколи не народиться справжня веселка, якщо з очей не крапали сльози.
Зітхнула тяжко-невесело. Спогади обплутували спрутом.
Чи буває кохання колишнім? Ти запитувала себе?
Перун. Стрибог. Перун, син великого Сварога, батька, Творця.
Чиста блакить в очах та чисті помисли. Його руки, уста, ніжність, тепло, вірність, серце, яке вона йому так досі й не повернула…
— Єдина…
— Єдиний…
— Моя…
— Мій…
— Назавжди?
— Назавжди.
Тільки назавжди не вийшло. Бо… Навіть вічність буває мертвою. Не те що боги. І вона також померла, тобто просто її у нього вкрали, вирвали, забрали. Та не назавжди. Бо вона чомусь повернулася… Повернулася, але чи до нього? Так багато води збігло, так багато всього відбулося, змінилося, перевернулося, перетерпілося.
А він?
Він тоді мусив померти без неї. Вона б померла без нього — знала це напевне. Мав. Мусив. Але не помер? Бо…
І вона тепер знала чому. Вона це читала в його відкритому навстіж серці.
Велика мета і батько з матінкою не дозволили. Наївно так думати? Але це правда. Вони дозволили їй піти від нього назавжди і заборонили йому наздоганяти…
Вона озирнулася. Відчула його близькість. Перун сумно підійшов до неї. Очевидно, не наважувався надовго залишати її одну:
— Як ти, моя люба Пташко? Пробач мені за все, якщо зможеш.
Гірко посміхнулася. За що він перепрошує? Поки наче рано.
— Перуне, я досі напевне не знаю, чому померла тоді. Чому ти не був поруч. Ти ж ніколи мене одну не залишав. Я лишень пригадую, що чомусь я в світі Оранти залишилася сама, чекаючи на тебе. І раптом приходить звістка від тебе. Твої німі вісники — небесні хмари, кличуть мене тобі на допомогу. Я поспішаю, кваплюся і втрапляю у пастку. А де тоді був ти? Я ж цього так і не довідалася…
Він обхопив голову руками, сумно зітхнув. Говорив:
— А я був у світі темних. Вони якраз вбивали світ Русалій. Перетворюючи води ріки Забутої-Незгаданої на Мертву ріку. Я далеко не наївний, Пташко люба моя, але тоді вважав, що якщо є найменший шанс врятувати цілий світ, то потрібно зробити це. Тебе зумисне з собою не брав, це ж таки темні… Завжди підступні та зрадливі. До того ж сам Велес вимагав лишень моєї присутності. Я легко переправився через ріку, для цього тоді мені міст не був потрібен. Це вже згодом, коли мої ноги торкнуться ґрунту колись світу Русалій, а я побачу Храм Чорнобога, зазирну в очі боввана, що стоїть на площі Чотирьох доріг, зрозумію: мене заманили в пастку. Жодних перемовин не буде. Темний світ демонстрував свою силу, вирішивши вбити частинку мене. Як я скаженів!
Ти завжди була моїм світлом. А якщо я втрачу тебе, то й світло для мене навіки вимкнеться. Я спізнився, Пташко моя. Вони вбили тебе. Вбили моє серце… Серед друзів знайшовся зрадник. Так, страчений та незломлений світ Русалій згодом відомстить темним за все: і за власну смерть, і за твою теж… Морок втратить рідного брата. Згодом сина, потім онуку. Двоє останніх не помруть, та все ж перестануть бути темними. А це для світу темних прирівнюється до смерті. Рівновага між кригою та полум’ям дуже хитка, наче хатинка із соломи, підперта осокою.
Заплющила очі. Притулилася до вербички. Підняла голову вгору. Маленькі тендітні листочки на тлі глибокого блакитного неба. Наче в раю зараз і водночас у пеклі. У Чуй-лісі, у пастці, до якої заманило її теперішнє кохання. Заманило, щоб вбити. Старий та вічний Чуй-ліс. Живий ліс. Ще коли не було Ирію, у який тепер спроваджують усіх воїнів, душі відважних героїв вселялися в дерева цього лісу, щоб бути ними. Тієї війни багато воїв залишилося в цій землі, у кронах та корінні дубів, тополь, сосен… Зараз вони сплять. Мають повне право на вічний спокій і сон. А Стрибог, здається, зовсім не розуміє, що чинить. Він може їх потривожити. Навіщо? Вони заслужили той спокій…
Повертає голову в бік Перуна. Чоловік чи Бог — чи не байдуже зараз? — сумно зазирає в її очі. Мужній і справжній воїн. Чесний, могутній, вірний. Той, хто вже одного разу дозволив їй померти. Кажуть, що історія має здатність повторюватися. А ця?
— Птахо, — прошепотів ледь чутно.
Провела рукою по стовбуру верби. Дерево пахтіло кров’ю землі. У ньому нуртувала сила.
— Перунице! Я досі тебе кохаю. Ні-ні, навіть не так. Я ніколи не переставав кохати. Без «досі». Я завжди тебе кохав, кохатиму. Кохаю. Віриш?
Бог дивився в її очі. Бог не брехав.
— Я це знаю, я це відчуваю, — говорила сумно. — Але навіщо ти мені це говориш? Мені й так важко. Я наче роздвоїлася. У мені зараз живе дві Птахи. Одна, вчорашня, досі кохає Перуна, бо раптом усе пригадала. Інша, теперішня, досі не може забути Стрибога. І обидві — це я. Але одне я знаю напевне: та, котра кохає Перуна, давно мертва. Та, що кохає Перуна, не вибирала його собі за чоловіка. То він її вибрав, а вона не могла відмовити, бо не годна була відвести від нього ані очей, ані серця. Хоча… Чи не я так упевнено ще вчора переконувала усіх, що завжди вибирає жінка. Наївна, так, Перуне?
— Хороша моя, Перунице. Ти не наївна. Ти — розумниця. Просто трішки заплуталася. Бо немає жодного значення, чоловік ти чи жінка. Завжди обирає серце. Серце, розумієш, серце! Тому я тебе запитую: чому твоє серце вибрало темного? Навіщо?
4. Хто має застрелитися — не втопиться
— Ей, агов, дівчинисько! — Задерикуватий хлопчачий голос наче видирає її з притупленого сприйняття реальності, але вона не поспішає розплющувати очі.
Інший голос, не такий скрипучий і також юнацький, трохи збентежено та дещо обережно каже:
— Чуєш, братіку, а мо’, вона того, втопла? Ти не перестарався випадково?
— Чого це втопла, йолкі-матолкі? Хто має застрелитися — не втопиться. — Задиркуватий власник голосу іронічно не погоджується. — Вона ж безсмертна, і до того не темна. Чого це вона мала б втопитися в нічийній воді? Пхе. Вона ж тойво… Дівчисько. З переляку, мабуть, зомліла. Он, глянь, яка бліда.
— Та бачу я. Не повилазило поки. І справді, щось дуже бліда, і тому може бути й мертвою. Йой, лишенько! Я знаю-знаю! Вона точно мертва. То наша земля її вкатрупила. Світ нашого батька тих, хто без дозволу сюди пхається, не приймає. Що ти накоїв,
