Зворотний бік сутіні - Дарунок Корній
Зло дуже швидко відновлювалося, бо так легко в людині поселити сумніви, викликати негатив, а потім агресію, а цим усім і харчувалося зло. Вогнявиця живилася самою війною. Бо війна — це не танці і не пісні, не усмішки і не радість. Це одвічний смуток, смерть, кров, агонія, муки, жаль, біль, гіркота та відчай… Тьмяно-пурпурні крила Вогнявиці розправлялися в небі, і знову темрява заковтувала сонце і робила чорним день. Згасли надії на перемогу, бо блискавиці мечів Перунових геть не шкодили крилам страшної Вогнявиці. А з тих крил шкірили свої лихі пики всі потвори-поторочі світу Наві — завійни, крикси, примхи, лихуші, убаясники, мамуни та хапуни… От-от вони накинуться на світле військо, і стане тоді геть непереливки.
Сірі кістляві руки Вогнявиці легко відбивали удари світлих безсмертних, які, здається, вже не зважали на інших темних, а всі разом заходилися допомагати Перуну. Темні стали під стяги Вогнявиці. Вона була улюбленою донькою батька і володіла усіма його знаннями. Прикутий батьком Сварогом до темного мертвого джерела Чорнобог не міг брати участі в борні, а от донька його мала повне право.
Сили світлих майже згасли, блискавиці все рідше пронизували морок ночі — і враз наступила мертва тиша. Перун уже не міг викресати зі своїх мечів ані найменшої блискавки, срібний дощ Дани, який падав на голови темних і який завдавав їм великої шкоди, теж враз припинився… Дана була знесиленою. Пісня варганів вмовкла, у дримби наче хтось відібрав голос. То крила Вогнявиці настільки зміцніли, що вони просто поглинали всі добрі звуки, натомість лихий смерч, який закручувався десь усередині крил-хмар, мав пролитися на голову світлих звуками болю, їдким дощем смерті.
Вогнявиця звела докупи руки, вони ледве торкалися одна одної… Темно-сині язики полум’я завирували між долонями жінки-вбивці, утворюючи смертельну кулю. Довго не цілячись, вона послала ту кулю в бік Перуна, а за тим заходилася вичакловувати наступну. Перун не встиг вчасно ухилитися — і куля таки зачепила його обличчя. Шрам у вигляді блискавки тепер прикрашав його щоку. Далі була друга куля, третя, п’ята, десята. Перун ледве встигав ставити захист. А от коли до Вогнявиці долучилися інші помічники, точно направляючи її удари, стало ясно: одному йому не впоратися.
І тоді вона, відчайдушна і нестримна, кинулася сторчма на допомогу. І вже не бачила, як поруч корчаться в муках Віли. Ридає над тілом Дажбога Дана, плачуть сіріни та голосять гамаюни.
Магура встигла саме вчасно. Обгорнула Перуна своїми крилами, поставила захист. Їй було боляче, вогняні кулі, прокляття, злоба та ненависть нещадно шматували їх. Вона не знала, як довго зможе триматися, і прошепотіла йому на вухо:
— Діставай свої стріли, Перуне. Оті, сині, які вбивають.
Перун зачудовано дивився на неї. Він таки вперше її бачив. Багато чув і тільки. Послухався жінки. Мовчки взяв лука, натягнув тятиву, приклав стрілу, запитально зазирнув їй у очі. Бо тільки вона знала відповідь.
— Цілься не в серце, Перуне. У таких створінь серця немає. Стріляй не в голову, бо вогняне волосся її береже, і не в ребра — там захист батьківський, Чорнобогів. Цілься в її рани на обличчі й бажай тільки добра, коли відсилатимеш стріли. Добро її обезсилить і через рани потрапить у кров.
Він не питав, звідки вона це знає. Не було на такі дурниці часу. Він чемно слухав її наказів. І вистрілив уперше — і влучив, і вистрілив удруге, і втретє, шепочучи ледь чутно, що тільки й Птаха його чула: «Добра тобі бажаю і світлої долі». Він стріляв і стріляв, не зважаючи на страшні крики Вогнявиці, на її муки та біль, який ще більше спотворював її лице. Висока постать рудокосої зігнулася вдвоє, а за нею і все темне військо раптом налякано вклякло. Темні крила за спиною темної безсмертної почали маліти, а потім ставати не такими вже й темними. Сонце можна було розгледіти між хмарами, день остаточно переміг ніч.
Внизу вдячно затріпотів листям Праліс. Жива з Даною живою водою відпоювали поранених.
Остання стріла торкнулася тятиви лука. Вогнявиця стояла на колінах, закриваючи нажахано вуха. Віли знову дримбували, вбиваючи своєю музикою слух темних. З ран Вогнявиці сочилася брудна кров, страшний вереск і агонія посеред темного війська передалися і їй. Вона підвела на Перуна повні ненависті та вогню очі. Птаха скривилася гидливо. Це було страшне видовисько.
— Відпусти мене, благаю, Перуне! Забирай цей світ собі й відпусти…
Птаха досі не впевнена, чи почула вона ці слова, чи вони їй намарилися, бо добре бачила, що Вогнявиця не розтуляла губ.
Перун послабив тятиву лука:
— Забирайся. І передай Чорнобогу, що ніч, очевидно, зможе прожити без світла, але навіть темрява потребує світильників. Ми маємо домовитися про те, як нам далі співіснувати.
І все закінчилося. Світлі здобули цього разу важливу перемогу…
А потім… А потім Перун та Птаха стояли біля струмка, слухаючи мову лісу. Струмок ніжно переливчасто розповідав про те, який він сильний, хоч і маленький, яка вода у його жилах цілюща, хоч і холодна, який день видався довгий та похмурий, але нічого — бо ж вийшло сонце, і люди перестали кричати та кидатися вогнями і чимсь там іще…
Перун взяв Птаху за руку. Зазирнув в очі.
— Хочеш бути моєю Перуницею, Птахо-Славо-Магурко? Тільки моєю. Ти не просто врятувала сьогодні світлих від ганьби, ти вкрала серце в Перуна, і тепер від тебе залежить, чи житиме він, чи ні.
І вона йому тоді всміхнулася так, як вміють усміхатися закохані жінки — чарівно і безхитрісно. Вона вже кохала його, зрозуміла це, щойно шрам-блискавку побачила на його щоці.
— Я не віддам тобі твого серця, Перуне, і не мрій, нізащо. — Промовляла стиха, з очей чомусь потекли зрадливі сльози. — Я натомість подарую тобі своє. Бо я хочу бути твоєю, Перуне. Назавжди.
— Я кохаю тебе, Птахо-Магуро, люба моя дружино, славна Перунице! — Він визбирував сльози з її личка губами, ніжно цілував очі, уста, пестив волосся. Вона горнулася, тонула в його хмарах. Він пахнув грозою і польовими квітами, здається, ромашками, а ще медом.
І світ довкола раптом зашелестів голосами, загалайкав радісно. Затьохкали солов’ї, зашерехтіло листя на деревах, заспівали трави, квіти, всміхнулося небо і… Сонце у високості пролилося сонячним дощем. «Бо коли закохуються боги, сонце завжди плаче», — так казала колись Птасі її мама, коли падав сліпий дощ, а його
