Зворотний бік сутіні - Дарунок Корній
— Та нє, — саркастично висловлюється Лед. — Ця дівка, очевидячки, вже свій вибір зробила. Вона не темна.
— З чого ти взяв, братіку?
— Бо не побоялася лізти в нічийну воду. Думаєш, її темні не застерігали і жахлики про ріку не розповідали? Ще й які! Слово честі, цікава дівка! Вона, швидше за все, дременула зі світу темних. І не побоялася, скажи. А їх там — тьма. Навіть наш батько не дуже охоче з ними перемовини веде. А у їхньому світі лишень один раз і був, йолкі- матолкі.
— А ти звідки знаєш, що батько у Темному світі був? Я такого від нього не чув. Заливаєш?! — наїжачився Полель.
— Нічого я не заливаю. Я підслухав, коли вони з матір’ю про це говорили. Та що він там робив, не розтовкмачив.
— О! То коли тебе заставили стайню голими руками, тобто без замовлянь, прибирати, там кізяки кінські, послід курячий… Не на тому тижні випадково то си трапило, га? А ти ще обурювався: «Несправедливо це!»
— Та тю на тебе, брате, йолкі-матолкі. А хай так. Зате я життя урізноманітнюю. Це тобі не віночки плести та на сопілці грати, — огризнувся Лед і вже більш примирливо додав: — Гаразд-гаразд! Посваритися ще встигнемо.
— Ага. За нині вже вп’яте? — сумно додав Полель.
— Зате не нудно, — випалив Лед. — То що, брате, вернемося до нашої, як ти там її назвав, цяці. Отже, вона учениця і, мабуть, проходила науку в Темному світі перед тим, як зробити вибір. Так? Так! Але темні так їй допекли, що вона вирішила втекти від них, йолкі-матолкі… І…
— Ага, дременула дівка від темних, аж забулькало, — перехопив ініціативу Полель. У голосі його ще чулося роздратування. Схоже, така манера спілкування для братів була звичною.
— А вона мені починає подобатися, брате, — Лед, напевне, усміхнувся, бо в голосі з’явилися нотки радості, і додав: — Хитрюща, зараза. Одяг у воді, очевидно, спеціально залишила. Тому що гола. І що подумають наші темні?
— Втопилася, — випалив Полель. — Стовідсотково так подумають. Згоден, братіку, з тобою. Цікава панночка!
— Цікава? — Ледів веселий настрій аж вібрував у голосі. — Дивися, йолкі-матолкі, не закохайся! Це тобі не тупеньких-гарненьких дівчаток додол зі школи Вітровію під співи млосні розводити на кохання. Це майбутня безсмертна, і тому геть не подарунок. Тут зуби зламаєш об таку любов.
— Кого це я і коли розводив? Бовдур ти, братіку! І нічогісінько не тямиш у коханні! Це ціла філософія. Космос! Ти, мабуть, забув, хто я такий! Я — Полель! Я — майбутній покровитель шлюбу. Це відповідальна місія, яка потребує посиленого тренування. — Ображено виправдовувався Полель. — Я ж тобі не закидаю, братіку, палке захоплення розтинанням трупів всяких земноводних чи дружбу з потворними істотами з ворожих світів. Ліпше поцілунки з додолами, аніж усі-пусі з чуперадлами. Тьху…
— Невже не закидаєш? — Лед іронічно перекривлював брата. — Ой-ой, а от щойно це була просто пізнавальна бесіда, так?! Але я не буду виправдовуватися. Йолкі-матолкі, нізащо! Мова зараз не про мене, а про дівчину. Що будемо робити? Проблема спільна. От щойно, наприклад, я зауважив у неї на шиї, крім варгану, ще дещо.
Мальва відчула, як її потягнули за мотузку. Хотіла вхопити безстидника за руку, на мить забувши про те, що не може рухатися. Злісно чортихнулася всередині тіла, яке геть її не слухало. Всі знані закляття, і темні, і світлі, промчали в голові: повернення, відвернення, зневільнення… Нічого не допомагало. А хлопці тим часом вивчали її, ніби якусь дивовижу.
— Мушля. Глянь, йолкі-матолкі, точно мушля. Але якась вона не тутешня, чи шо? — Вів зацікавлено голос Леда. — У жодних відомих мені водах таких не зустрічав. Хе! Мені все більше подобається ця краля, друже Полелю. Дуже цікавий індивідуум із безсмертної братії. Тре’ її терміново оживити, мо’, тоді дізнаємося більше. Давай затягнемо її до одного чарівного місця і…
Полель сердито обірвав Леда:
— Що?! Я категорично проти. Давай ліпше повернемо її назад, покладемо туди, де взяли. Мені, звісно, її жаль і таке інше. Але те, що ти замислив, — це вбивство. А так принаймні вона матиме шанс.
— Шанс? Ну ти, брате, загнув! Взагалі мене за кровопивцю маєш!? Хіба я звір скажений чи потвора бабайська? — Здавалося, що Лед не знає, як реагувати на закид брата — ображатися чи лаятися. — Я ж не пропоную її вбивати. І як ти собі уявляєш її повернення назад? Куди? У воду? Вона ж непритомна і в такому стані точно ґиґнеться. А мо’, ти хочеш її темним віддати, га? Авжеж, в Оселищі Відтіні вже, либонь, спохопилися і прискіпливо шукають пропажу. Бо вона втікачка і, може, навіть злочинниця. Тобто за їхніми темними законами! Розумієш? Втікачка і злочинниця. Факт! Чи ти пропонуєш її під ворота Ягілчині підкинути? Пожалій дівку, брате. Темні її там насамперед шукатимуть. Це ж темні. Не вірять нікому. Засранці всевидячі. Якщо десь вона й у безпеці, то лишень у нас, йолкі-матолкі.
— Слухай, братіку, а без цих твоїх словечок уже ніяк? Мама ж тебе просила говорити чемно. — Полель невдоволено і трохи роздратовано робить брату зауваження. — Навіть темні таких слів уникають. Навіщо ти так?
— Ой-ой! Мо’, сопілку витягнеш чи бандуру в руки візьмеш та щось мені заграєш про красу неба, хмаринок і благородство почуттів у трудівниць-бджілок, йолкі-матолкі? Пішов ти в дупу, брате. Я ж про порятунок людини торочу, а він мене виховувати зібрався. Наче матусиних, батькових і сестринських монологів мені мало. «Люби ближнього, говори тільки добрі слова, усміхайся світу і теде»… А як мені не хо шкіритися до світу, то що робити? Піти втопитися? Мо’, мене в притулок до темних на перевиховання віддасте? — Лед не на жарт роздратувався.
Мальві він чомусь більше подобається, аніж правильний і романтичний Полель. Навіть те, що він її мало не втопив за певних обставин, тепер могла йому пробачити. Зрештою, він не віддав її на поталу темним.
— Ну гаразд-гаразд. Вибач, братіку! — Не надто охоче погоджується Полель. — Може, й забагато тих повчань, і тому ти так скаженієш. Хай, говори при мені як знаєш, але не при батьках і не при сестрі. Домовилися? Батьки ще це можуть проковтнути, але Леля… Вона ж ніжна квітка, тендітна
