Золотий маг. Книга 1. Зерно - Микола Олександрович Бакума

Нік допоміг Ліні піднятися, і вони пішли в лабораторію. Як виявилося, вхід туди був захований під сходами. Вірніше, там було два входи. Один на кухню, а другий вів у ще одне приміщення. Воно було якраз за стіною від великої кімнати. Він зайшов за жінкою і зупинився, аби роздивитися навколо. Комірчина була немаленька і швидше нагадувала якусь старовинну алхімічну лабораторію. Уздовж стін розташувалися стелажі з книгами. У дальньому кінці кімнати був великий стіл, на якому стояли різні склянки, баночки, колбочки. На звичайній електроплиті стояла невелика посудина, у якій щось готувалося. Воно кипіло і намагалося втекти. Посеред кімнати стояли кілька столів. Мабуть, це приміщення використовували ще й для навчання. Нік підійшов до столу і став поруч із Ліною. Вона із серйозним виглядом заглядала у киплячий казан, перевіряючи роботу Ані. Він відчув себе, як у хаті якоїсь казкової чаклунки. І тільки електроплитка трохи псувала це відчуття.

— Скільки ти його вже вариш? — запитала Ліна.

— Уже двадцять хвилин кипить. Думаю, ще хвилин п’ять і буде готове, — відповіла Аня.

— Правильно. І колір вийшов потрібний.

— А що ви готуєте? — запитав Нік.

— А це настій для хворого, якого завтра мають привезти, — сказала Ліна.

— Так ви ж ще не бачили пацієнта, як знаєте, чим лікувати його?

— Пацієнта ми бачили. Та й травами там не допомогти. Серйозна магія буде потрібна, а настій — щоб зняти біль і щоб гоїлося швидше.

— А що за хвороба?

— Камінці у нирках, — відповіла Ліна.

— Та ж зараз їх навчилися дробити й виводити і в звичайних лікарнях!

— Була вона в лікарнях. Пробували. Подрібнити не виходить. Можуть різати, але там старенька бабуся. Не можна їй на операцію. Не виживе. Та й камінці дуже великі. От мене і попросили врятувати. Люди знають, що всякі застуди та прищі я лікувати не буду. І вже з дурницями не бігають. Тільки коли іншого способу немає або лікарі не можуть. Гаразд, піду відпочивати. Аню, ти тут все закінчи і теж спати. А то завтра зранку хвору привезуть — треба буде нею займатися. Ніку, а ти особливо Ані не заважай.

Зранку він прокинувся від стуку у двері й голосу Ліни.

— Ніку, прокидайся! Проспиш усе найцікавіше. Скоро буде сніданок, а потім привезуть хвору. Ти ж хочеш побачити, як лікують у цьому будинку?

— Встаю-встаю, — простогнав Нік. Накрив голову подушкою, повернувся спиною до дверей і щільніше стиснув очі. — Я вже старий, хворий і ледачий. Вчора весь день ганяли мене лісом, а сьогодні виспатися не дадуть.

— Авжеж! Ну просто старий дід. Ти ще скажи, що найстаріший в цьому будинку, — відповіла Ліна. — Давай вставай. А то я допоможу тобі зараз.

Нік не встиг здивуватися тому, що Ліна чула його репліку, адже він пробурмотів її собі під ніс, як на нього почав капати справжній дощ. Він намагався сховатися під ковдрою, але струмені води, вигинаючись зміями, заповзали під ковдру і наполегливо лізли в обличчя.

— Все, я встаю. Не треба води більше! — почав благати Нік.

Як по команді дощ, що лив ніби зі стелі, раптово припинився. Він сидів мокрий на ліжку і дивився на двері. Йому здавалося, що за нею в повітрі висить незрима посмішка Ліни. «Ну, прямо як у Керролла в „Алісі“, — згадалося йому. — Кіт зник, а його усмішка ще якийсь час висіла в повітрі. І вмиватися не треба, який сенс після повноцінного душу», — подумав він, але все-таки пішов у сусідню кімнату приводити себе до ладу.

Сніданок пройшов спокійно. Відчувалося, що його присутність нікого вже не дивувала і не бентежила. За столом було трохи більше розмов, правда, стосувалися вони побутових питань. Всі чекали хвору, але ставилися до цього як до звичайної рутинної процедури.

Коли закінчили снідати і допивали каву, Ліна ніби щось відчула. Вона поставила чашку, було помітно, як вона внутрішньо зібралася, встала з-за столу і пішла до себе в кімнату. Аня теж лишила недопиту каву і пішла в бібліотеку. Нік допив ранковий чай і чекав, що буде далі. Через хвилин п’ять Ліна вийшла зі своєї кімнати, спустилася вниз і зайшла до бібліотеки. Ще через кілька хвилин вони вийшли звідти вдвох з Анею. Гостю здалося, ніби він потрапив у якусь книгу з фентезі.

Мольфарка була одягнена, як справжній маг. Ну, принаймні, в уявленні Ніка. На ній було довге до підлоги блакитне плаття, знизу оброблене срібними смугами. Поверх сукні накинуто легкий плащ синього кольору, оброблений з усіх країв боків золотими смугами у вигляді візерунків. А на грудях — великий візерунок. Коли половинки плаща з’єднувалися, узор утворював птаха. Птах був срібний. А ще пояс. Досить широкий, він, здавалося, був зроблений із золота. Але це не так. Він шкіряний і весь вкритий золотими візерунками. А в пряжку був вправлений гарний камінь небесно-блакитного кольору. В руках вона тримала гарну різьблену палицю. Не чарівна паличка, не посох, а саме невелика тростина. І ніяких каменів, куль або артефактів на вершині її не було, проста трость. За Ліною йшла Аня, несучи глек. Дівчина була одягнена в просту сукню і ніякі ознаки не вказували на те, що вона теж належить до магів. Збоку вони виглядали дуже урочисто. Ліна подивилася на Ніка і сказала:

— Чого розсівся? Ти ж хотів подивитися на справжню магію. Пішли. Вже привезли хвору. Треба допомагати.

Нік струснув головою, щоб вийти із заціпеніння і, схопившись з-за столу, попрямував за ними. Ліна забрала у Ані глечик