Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

будуть язичники? За моїх часів подейкували, що там є народи, не знайомі з приписами нашої святої віри, проте вони, як уміють, так поклоняються Богу і визнають закони природи. На мою думку, сер, за таких-от обставин було б цілком виправдано з нашого боку шукати допомоги навіть там — за візантійськими володіннями. Ходили також чутки, що і в тих далеких краях є знання — східне коло — і мудрість, що прийшла на Захід із Нумінору. Хтозна, де саме їх шукати — у Вавилоні, в Аравії чи в Катаї. Тобі має бути видніше — адже ти розповідав, що ваші кораблі обійшли довкола цілого світу.

— Ти не розумієш, — похитав головою Ренсом. — Отрута зародилася тут, на Заході, це правда, але розповзлася вже по всій землі. Куди не подайся, всюди знайдеш тепер тільки машини, заюрмлені міста, порожні престоли, брехливі писання та безплідні ложа, а ще — збожеволілих від облудних обіцянок і роздратованих постійними нестатками людей, котрі поклоняються металевим творінням своїх рук і відвернулися як від матері-землі, так і від Отця, що на небі. Можна вирушити на схід і мандрувати, аж доки схід не перетвориться на захід, і повернутися назад до Британії через великий океан, що омиває її з заходу, — але так жодного разу й не помітити хоч би слабкого промінчика світла. Всю Землю оповила тінь від темного крила…

— Значить, це кінець? — запитав Мерлін.

— Власне тому, — не звернувши уваги на друїдове запитання, вів далі Ренсом, — у нас і залишився один-єдиний шлях — той, про який я тобі розповів. Мерзенна сила обплела своїми мацаками цілу Землю. Якби вороги не припустилися однієї, всього тільки однієї помилки, у нас не було б жодної надії. Якби вони з власної злої волі не зламали бар’єр між нашим світом та небесами і не відкрили шлях небесним силам, то скоро, дуже скоро святкували б перемогу. Але їх зрадила їхня ж сила. Вони пішли до богів, які самі ніколи не пішли б до них, і накликали на свої голови гнів Глибоких Небес. Тому їх чекає неминуча погибель. Сам бачиш: іншого виходу у нас немає, тобі залишається тільки одне — коритися мені.

І тоді повільно-повільно бліде Мерлінове обличчя знов стало набувати того суто земного, проникливого і навіть трохи лукавого, сливе тваринного виразу. Очі у старого друїда зблиснули, він зітхнув і мовив:

— Так, часом і лисиця, бува, кидається на гончака… Далебі, якби я знав, хто ти, коли ми вперше зустрілися, то, мабуть, приспав би тебе так само, як і твого блазня.

— Я сплю не дуже міцно, відколи побував у небесах, — посміхнувся у відповідь Ренсом.

XIV. «Справжнє життя — це зустріч»
1

Оскільки Марк ані гадки не мав, день надворі чи ніч, то й не знав, скільки проспав — пару хвилин чи пару годин, — коли до його камери знову завітав Фрост. Їсти йому так і не принесли. Професор прийшов запитати, чи обміркував він усе те, про що йшлося під час їхньої останньої розмови. Марк вирішив, що переконливіше буде здаватися не відразу, а ще трохи потягнути час, і відповів, що, по суті, непокоїть його тільки одне: не зовсім зрозуміло, що здобуде людство загалом і він зокрема від співпраці з макробами. Йому, мовляв, добре вже видно, що переважно мотиви, якими люди пояснюють свої дії (приміром, патріотизм, обов’язок перед людством і т. д.), породжуються їхнім тваринним організмом і змінюються відповідно до різних моделей поведінки, властивих тій чи іншій спільноті. Проте поки що не зовсім ясно, чим можна замінити такі-от ірраціональні мотиви. На підставі чого слід надалі схвалювати чи засуджувати людські вчинки?

— Якщо ви наполягаєте на застосуванні такої термінології, — відповів Фрост, — то найкращу відповідь знайдете у Водінґтона. Існування вже само по собі є виправданням. Процес розвитку і поступальних змін, який ми називаємо еволюцією, виправданий тим, що це — властивість, характерна для всіх біологічних організмів. Встановлення зв’язків між вищими біологічними організмами і макробами виправдане вже тим, що це можливо, і ці зв’язки потрібно нарощувати — бо можливо й це.

— Отже, — мовив Марк, — немає жодного сенсу запитувати, чи не рухається всесвіт до того, що можна було б окреслити як зло?

— Жодного, — підтвердив Фрост. — Проаналізувавши це судження, ви неодмінно дійдете висновку, що воно породжене почуттями — і тільки. Сам Гакслі називав боротьбу за виживання «гладіаторською» і «безжальною». Маю на увазі ту славнозвісну Роменсівську лекцію. Якщо так звану боротьбу за існування розглядати у рамках, скажімо, актуарної теорії, то отримаємо, за словами Водінґтона, «концепцію, позбавлену емоцій настільки, наскільки її позбавлений, наприклад, означений інтеграл» — і будь-які почуття зникнуть, а з ними і та безглузда ідея про якісь зовнішні критерії, породжені почуттями.

— Виходить, нинішній розвиток подій виправданий, навіть якщо він спрямований на цілковите знищення органічного життя? — знову зробив висновок Марк.

— Звісно, — погодився професор. — Якщо ви все ж наполягаєте на цій термінології. Насправді ваше питання взагалі не має жодного сенсу. Воно передбачає причинно-наслідкову модель мислення, що походить від Арістотеля, який, у свою чергу, лише систематизував певні елементи досвіду, накопиченого аграрним суспільством залізного віку. Мотиви не є причиною дії, вони — тільки, скажімо, її побічний продукт, і ви просто марнуєте час, замислюючись над ними. Досягнувши справжньої об’єктивності, ви самі переконаєтесь, що не лише деякі, а всі без винятку мотиви — це тільки суто тваринні, суб’єктивні супутні явища, і побачите, що вони вам більше не потрібні. Їхнє місце займе щось інше; що саме — ви невдовзі збагнете краще, ніж збагнули б тепер. Дії ж ваші тоді стануть набагато ефективнішими, а не навпаки, як вам сьогодні здається.

— Зрозуміло… — протягнув Марк. Філософія, основи якої викладав перед ним Фрост, була йому добре знайома. Ось до чого кінець кінцем приходиш, якщо думати так, як він завжди думав раніше… тепер же такі погляди викликали в нього тільки безмежну огиду Отже, якби він і далі цих поглядів дотримувався, то врешті-решт