Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт
Хибно вважати, що жах неминуче асоціюється із темрявою, мовчанням і самотністю. Я зіткнувся з ним у сяйві пообіднього сонця, у гаморі мегаполіса, посеред дешевенького, забитого людьми пансіону поруч із простуватою хазяйкою і двома кремезними хлопцями. Навесні 1923 року я отримав паскудну і низькооплачувану роботу в одному з журналів Нью-Йорка; не маючи змоги платити за пристойне житло, я одну за одною обходив дешеві нічліжки, шукаючи кімнату, в якій би поєднувалися відносна чистота, пристойне умеблювання і прийнятна ціна. Скоро з’ясувалося, що доведеться вибирати менше зло з кількох, але через деякий час я натрапив на будинок на Західній Чотирнадцятій вулиці, який викликав у мене дещо меншу огиду, аніж інші.
То була чотириповерхова садиба з пісковику, збудована десь наприкінці сорокових, прикрашена різьбою і мармуром, які єдині, збляклі і вкриті брудом, нагадували про колишню велич і розкіш. У великих і просторих кімнатах з жахливими шпалерами на стінах і безглуздими фігурними гіпсовими карнизами навіки оселилася гидотна затхлість, до якої домішувався кухонний чад; але підлога була чиста, постільну білизну міняли регулярно, а в крані достатньо часто була гаряча вода, тож я вирішив, що це цілком прийнятне місце, щоб перебути тут деякий час, доки я знову стану на ноги.
Хазяйка, неохайна іспанка на ім’я Ерреро, із волосяною порослю на обличчі, не докучала мені плітками чи докорами через електричне світло, яке допізна горіло у моїй кімнаті на третьому поверсі; таких мовчазних і нетовариських сусідів, як у мене, можна було лише бажати, більшість із них були не обтяжені освітою та вихованням іспанці. Єдине, що дратувало, — це постійний шум автомобілів на вулиці під моїм вікном.
Я прожив там уже майже три тижні, коли трапився перший дивний випадок. Одного вечора, близько восьмої, я почув звук крапель, і водночас мені здалося, що я до того ж вже деякий час відчуваю виразний запах аміаку. Роззирнувшись, я побачив, що в кутку з боку вулиці відвологла і набухла стеля. Намагаючись відразу вирішити проблему, я спустився на перший поверх і все розповів хазяйці, вона ж запевнила, що все швиденько владнає.
— Доктер Муньйоз, — торохтіла вона, підіймаючись по сходах попереду мене, — він пролляль свої хемікалії. Він задужо хворій, як для доктера — хворійші і хворійші цілій час, і ніхьто не хочє єму помохати. Дюже чюдна та єго хороба — вьєсь день бєрє ванні з чюдним запахом, єму нє можна хвілюваться, в тепльо буть. Кімнатю завше прибирає сам — та єго малєнька кімнатя повна фляшечок і апаратів, і він не робіть докторем. Алє колись він був чюдовиі доктер — мій бацько у Барсєльоні чюлі про ньйохо, і лішь нєдавна полічіл руку сантехніку, бо він порянівся. Він ніколі не виходіть, лішь на дах, мій мучо Естебан пріносі єму їжа і постіль, ліки і хемікальї. Діо Міо, яміяк він користати, щоб був хольод!
Пані Ерреро зникла на сходах, що вели на четвертий поверх, а я повернувся до кімнати. Аміак перестав капати, я витер калюжу, що встигла набігти, і відчинив вікно, щоб провітрити кімнату, тоді нагорі почулися важкі кроки. Я ніколи не чув доктора Муньйоза, бо він ступав м’яко і делікатно, хіба іноді з горішньої кімнати долинали якісь звуки, ніби від роботи гасового механізму. Я ще здивувався, що то в нього може бути за недуга, і подумав, чи не є його відмова від сторонньої допомоги якимсь химерним дивацтвом. Очевидно, так воно і є, міркував я, примха видатної людини, яка повністю відкинула марноту світу.
Я б так ніколи і не познайомився з доктором Муньйозом, якби одного ранку, коли я сидів за своїм письмовим столом, у мене не стався серцевий напад. Лікарі попереджали мене про небезпеку таких нападів, тож я знав, що не можна гаяти часу; пригадавши слова хазяйки про те, як мій сусід допоміг скаліченому робітникові, я здерся вгору сходами і несміливо постукав у двері горішньої над моєю кімнати. На мій стук обізвалися правильною англійською, доброзичливий голос, що лунав потойбіч дверей на деякій відстані і дещо праворуч, запитав моє ім’я і справу, у якій я прийшов. Коли я відповів, двері прочинилися, і я зміг зайти.
На мене повіяло жахливим холодом; той день був одним із найспекотніших наприкінці червня, а все ж я здригнувся, увійшовши до великої кімнати, багата і вишукана обстава якої вразила мене посеред цього осередку сміття і бруду. Розкладна кушетка, яка вдень правила за диван, меблі з червоного дерева, розкішні портьєри, старовинні полотна і всуціль заставлені книжкові полиці — все свідчило про те, що це кабінет якогось пана, а не спальня у нічліжці. Як виявилося, кімната, що над моєю, та сама «малєнька кімнатя» з пляшками і приладдям, яку згадувала пані Ерреро, була тільки лабораторією лікаря; сам він мешкав у просторому сусідньому приміщенні, зручні алькови і величезна ванна кімната якого дозволяли йому приховати всі шафи і предмети особистого вжитку. Очевидно, доктор Муньйоз був людиною шляхетного походження, культурною і вишуканою.
Переді мною стояв невисокий, пропорційної статури чоловік, зодягнений у досконало пошитий і підігнаний строгий костюм. Породисте обличчя лікаря із владним, але не зверхнім виразом було обрамлене короткою густою борідкою із сивиною, а виразні темні очі дивилися крізь скельця старомодного пенсне, що стискало орлиний ніс, який надавав його обличчю мавританської нотки, яке у всьому іншому було кельтсько-іберійське. Густе, ретельно вкладене волосся було розділене рівним пробором, відкриваючи високе чоло; він увесь справляв враження людини непересічного розуму, шляхетного походження і чудового виховання.
І попри це, щойно побачивши доктора Муньйоза у потоці холодного повітря, я вмить відчув огиду, яку неможливо пояснити його зовнішністю. Лише землистий колір обличчя і холод його доторку могли бути підставою для такого відчуття, але навіть і ці речі легко пояснити, знаючи про його важку хворобу. Можливо також, що мене відштовхнув просто страшенний, неприродний такого спекотного дня холод, а все неприродне завжди викликає несприйняття, недовіру і страх.
Але відраза швидко поступилася місцем захвату його професійним умінням і вправністю його холодних і безкровних з вигляду тремтячих рук. З першого погляду він поставив правильний діагноз і зі спритністю справжнього майстра взявся до справи, водночас запевняючи мене чудово поставленим, хоч і на диво глухим і безбарвним голосом, що він найзапекліший із ворогів смерті, розповідаючи, що він витратив усі свої статки і розгубив усіх друзів, проводячи незвичайні експерименти тривалістю в ціле життя, присвячені її подоланню і викоріненню. У ньому прозирала якась доброзичлива одержимість, і він говорив без угаву, прослуховуючи мої груди і змішуючи в необхідних пропорціях принесені з лабораторії препарати. Очевидно, для нього товариство людини гідного походження було приємною несподіванкою у цьому задрипаному оточенні, тож він говорив і говорив, плинучи на хвилях спогадів про кращі дні.
Голос його, хоч і дивний, принаймні заспокоював, а плавний потік слів, як мені здалося, не переривався жодним вдихом чи видихом. Він хотів відволікти мене від переживань, розповідаючи про свої теорії і експерименти; і я пам’ятаю, як він дослухався до биття мого ослаблого серця, запевняючи, що сила волі і свідомість сильніші за органічне життя, тож якщо первісно здорове тіло правильно зберігати,
