Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

Здираючись нагору потрісканими трунами, він особливо гостро відчував свою вагу; а надто тоді, коли, ступивши на верхню, він почув сухий тріск, з яким провалювалось дерев’яне віко. Здається, він даремно обрав собі за опору найміцнішу труну, бо щойно він ступив на неї обома ногами, як, не витримавши його ваги, трухляве дерево тріснуло і Бірч провалилися на два фути вниз, упершись у щось, чого він не хотів навіть уявляти. Очманілий від звуку або може від смороду, який відчувався навіть попри свіжий вітерець, кінь видав дикий звук, що мало скидався на іржання, і несамовито кинувся геть у ніч, а віз божевільно тарахкотів позаду.

Опинившись у цій жахливій ситуації, Бірч тепер був занадто низько, щоб просто вилізти навіть крізь розширений отвір, але він зібрав усі сили, щоб хоч спробувати. Вчепившись у край діри, він намагався підтягтися, коли раптом відчув дивний опір, ніби його тягли за щиколотки вниз. Наступної миті він уперше за всю ніч злякався, бо й видираючись з усіх сил, він усе одно не міг звільнитися від чиєїсь мертвої хватки. Його литки пронизав нестерпний біль, ніби від жахливих ран; в його голові здійнялася круговерть страху, змішаного з непоборним матеріалізмом, який викликав думку про гострі тріски, оголені цвяхи, якісь інші частини розламаної дерев’яної коробки. Здається, він навіть закричав. Хай там як, але він, майже не контролюючи себе, оскаженіло борсався і хвицався, аж доки його свідомість не занурилась у марення.

Тільки інстинкт допоміг йому вилізти у те віконце і потім, коли він гепнувся на вологу землю, змусив його повзти. Іти він, як виявилося, не міг, і тривожний місяць споглядав жахливу сцену: чоловік волочить свої закривлені ноги до цвинтарної сторожки, гарячково впиваючись пальцями у чорну землю, тіло його не слухалося, відповідаючи на команди мозку тою жахливою повільністю, яка сковує рухи переслідуваних жахіттями уві сні. Проте, судячи з усього, за ним ніхто не гнався; коли Армінґтон, сторож, почув його нетерпляче шкряботіння у двері, він був сам-один і живий.

Армінґтон допоміг Бірчу дістатися до вільного ліжка і послав свого малого сина Едвіна за лікарем Девісом. Постраждалий був при тямі, але нічого не казав про те, що з ним трапилося, бурмочучи щось на кшталт «А, мої ноги!», «Відпусти!» чи «Згинь!» Тоді прийшов лікар з аптечкою, щось запитав у пацієнта, зняв з нього одяг, взуття і шкарпетки. Рани — обидві щиколотки були жахливо понівечені біля ахілесових сухожиль — вкрай здивували старого лікаря, якщо не сказати злякали. Його питання стали не по-лікарському схвильованими, а руки тремтіли, коли він бинтував хворого, ніби хотів якомога швидше приховати ті рани від людських очей.

Похмурий і наполегливий допит, влаштований Девісом, виглядав дуже дивно як для відстороненого лікаря, ніби він хотів витягти із ослаблого грабаря кожнісіньку, до останньої, найменшу подробицю його жахливої пригоди. Він цікавився, чи Бірч переконаний — справді переконаний — у тому, чия саме труна була на вершині конструкції; як саме він її вибрав, як він був певен того, що то саме домовина Реннера, якщо довкола було темно, і як він відрізнив її від такої самої з вигляду труни лютого Асафа Соєра. Як могла міцна труна Феннера так легко розламатися? Девіс, який уже звіддавна практикував у селі, звісно, бачив обох покійників перед смертю, бо ж саме він навідував і Феннера, і Соєра під час їхньої останньої недуги. На похороні Соєра він навіть здивувався, що мстивий фермер нормально вмістився у ящику, підігнаному за зростом коротуна Феннера.

Доктор Девіс пішов аж через дві години, наказавши Бірчу всім і завжди казати, що він поранився цвяхами, які стирчали, і уламками дерева — тільки й усього. Він додав, що нічому іншому все одно не повірять. А ще ліпше взагалі говорити про це якомога менше і нізащо не показувати рани жодному іншому лікарю. Решту життя Бірч дотримувався цієї поради, аж доки оповів цю історію мені; коли я побачив шрами — на той час уже давні та побілілі, — то погодився, що вчинити так було наймудріше. Він назавжди залишився кульгавим, бо були порвані головні сухожилля, але найбільших каліцтв, думаю, зазнала його душа. Його мислення, колись таке флегматично-розважливе, було вражене страхом; сумно було бачити його реакцію на деякі випадково сказані слова, скажімо «п’ятниця», «склеп», «труна» чи інші, лише опосередковано пов’язані з тими подіями. Переляканий кінь невдовзі повернувся на своє місце, проте схиблений розум Бірча так на це і не спромігся. Він змінив професію, але щось все одно завжди тяжіло над ним. Можливо, то був просто страх, а може й страх, уперемішку з каяттям у власній колишній нечулості. Звісно, пияцтво лише посилювало те, що він намагався послабити.

Коли тієї ночі доктор Девіс пішов від Бірча, він узяв ліхтар і вирушив до старого склепу. Місяць осявав розкидані уламки цегли і пошкоджену стіну, а замок на великих дверях легко відчинився від першого ж дотику. Загартований практикою у прозекторних, лікар увійшов і роззирнувся, притлумлюючи душевну і тілесну нудоту, яку викликав тутешній запах і все, що було у полі зору. Раптом він гучно крикнув, а перегодя судомно зітхнув, і це зітхання прозвучало страшніше за крик. Тоді він побіг назад до сторожки і, знехтувавши всіма лікарськими правилами, розбудив і струснув пацієнта, шепочучи йому одну за одною фрази, які, немов шипіння купоросу, пропікали вуха бідолахи.

— То була труна Асафа, Бірч, я так і думав! Я пізнав його зуби — на верхній щелепі бракує передніх. Ніколи, Богом прошу, не показуй тих ран! Тіло майже зовсім зогнило, але я ніколи раніше не бачив такого мстивого виразу на обличчі — на тому, що колись було обличчям… Ти ж знаєш, який він був мстивий, як він знищив старого Реймонда через тридцять років після їхньої суперечки про межу, як він копнув цуцика, який гавкнув на нього ще минулого серпня… Він — втілення самого диявола, Бірч, і його принцип «око за око» міг би дати фору самій Бабусі Смерті. Господи, яка лють! Я б не хотів, щоб він скерував її проти мене!

Нащо ти це зробив, Бірч? Він був мерзотою, і я тебе не звинувачую, що ти підсунув йому якусь негодящу труну, але, курва, ти завжди заходив занадто далеко! Непогано буває іноді на чомусь зекономити, але ж ти знав, яким маленьким був старий Феннер!

Мені ця картина не вийде з голови до кінця життя. Ти, мабуть, сильно відбивався, бо труна Асафа лежала на підлозі. Його голова відлетіла, і довкола був страшний безлад. Я багато бачив і раніше, але це було занадто. Око за око! Матір Божа, Бірч, ти отримав по заслузі. Мене й від вигляду черепа Асафа знудило, але дещо було ще гірше — ті щиколотки, які ти йому відрубав, аби втиснути його тіло у браковану труну Мета Феннера!

Холод

То ви хочете знати, чому я боюся студених протягів, чому на порозі холодної кімнати здригаюсь сильніше, ніж інші, чому мені стає зле, коли вечірня прохолода пробивається