Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

БЛО-КА-ДА, БЛО-КА-ДА, БЛО-КА-ДА.

Досі сироти повстають, коли я думаю про це. Слова все ще відбиваються луною в моїй голові. Хлопчина був справжнім бейсболістом. Байдуже, був він психом чи ні й чи справді він висмоктував удачу.

Здається, містере Кінг, я розказав про все, що знаю. Почули, що хотіли? Добре. Я радий. Приходьте ще, коли захочете, але не в середу по обіді, коли вони грають у свій клятий віртуальний боулінг. Ви ж власних думок не почуєте. Чому б вам не прийти в суботу? Дехто з нас збирається дивитися «Гру тижня». Нам дозволяють випити кілька кухлів пива, і ми вболіваємо, як божевільні виродки. Не так, як у старі добрі часи, але все одно непогано.

Філіпу Томсону,

другу та кетчеру зі старшої школи

Містер Зваба

Один із моїх альтер-его з ранніх романів — гадаю, то був Бен Мірс із «Салемз Лот» — казав, що базікати про історію, яку ти тільки збираєшся написати, — погана ідея. «Це наче ти нею сциш на землю», — він висловився якось так. І все ж часом, коли мене сповнює ентузіазм, стає складно прислухатися до власної поради. Так було і з «Містером Звабою».

Коли я поділився з другом начерком цього оповідання, він уважно вислухав мене, а потім похитав головою. «Стіве, я не думаю, що ти можеш розповісти щось нове про СНІД, — він змовк на мить і додав: — До того ж ти натурал».

Ні. І ще раз ні. І до того ж: ні.

Ненавиджу теорію, що про певні речі неможливо написати, якщо ти не пережив цього. І не лише через те, що це накладає межі на людську уяву, яка в принципі є безмежною. Вона також передбачає, що різка зміна власної ідентичності неможлива. Я відмовляюся приймати це, адже подібні думки ведуть до висновку, що справжні зміни нам недоступні. По правді, ця ідея є наскрізь фальшивою. Як і лайно, зміни трапляються. Якщо британці й іракці можуть помиритися, то чому б нам не вірити, що одного дня на євреїв і палестинців також чекає мир? Зміни — це результат важкої роботи, гадаю, всі з цим погодяться, але важкої роботи недостатньо. Вони також вимагають величезних зусиль уяви: як воно, опинитися в шкурі іншого хлопця чи дівчини?

До того ж, агов, я ніколи не хотів писати історії про СНІД або життя геїв — це лишень обрамлення. А про що мені справді хотілося написати, так це про нестримну силу статевого потягу людини. На мою думку, ця сила панує над людьми будь-якої орієнтації, особливо в юності. У якусь мить — у хорошу або погану ніч, у правильному чи хибному місці — бажання зринає, і його вже неможливо погамувати. Геть обережність. Беззаперечні аргументи відступають. Ризик не має більше жодного значення.

Ось про це я хотів написати.

І

Дейв Келхун допомагав Ользі Глуховій будувати Ейфелеву вежу. Вони займалися цим у спільній залі Центру проживання з доглядом «Лейкв’ю» вже шостий ранок — ушосте раннім ранком. Не сказати, ніби вони були там самі; старі люди прокидаються вдосвіта. О п’ятій тридцять із велетенського плаского екрана на дальній стіні розпочав смітити своїм звичайним словоблуддям канал «Фокс Ньюз», і кілька тутешніх мешканців дивилися туди з роззявленими ротами[228].

— Ах, — мовила Ольга, — ось же та, яку я шукала. Вона вставила знайдену частину балки в уже наполовину вибудуваний шедевр Ґустава Ейфеля, створений — судячи з напису на задньому боці коробки — з металобрухту.

Дейв почув у себе за спиною тюпання ціпка, що наближався, і, не обертаючи голови, привітав новоприбульця:

— Доброго ранку, Оллі. Раненько ти піднявся.

Замолоду Дейв не повірив би, що когось можна ідентифікувати лише за звуком його ціпка, але молодим він навіть уві сні собі не наснив би, що закінчить свій час на землі в такому місці, де ними користуються так багато людей.

— І тобі навзаєм доброго ранку, — відповів Оллі Френклін. — І тобі, Ольго.

Вона коротко скинула очима, потім знов опустила їх униз, до складанки — тисяча деталей, судячи з інструкції, і більшість їх уже на своїх місцях.

— Ці балки, це суще прокляття. Вони плавають переді мною кожного разу, як я заплющую очі. Гадаю, треба мені вийти на перекур, розбуркати собі легені.

У «Лейкв’ю» куріння було абсолютно verboten [229], але Ользі й ще кільком затятим дозволялося прослизати крізь кухню на вантажну платформу, де стояла урна для недопалків. Вона підвелася, поточилася, вилаялася чи то російською, чи польською, впіймала рівновагу і зачовгала геть. Та потім зупинилась і обернулась, насупивши брови подивилася на Дейва:

— Залиш трохи й мені, Бобе. Обіцяєш?

Дейв підняв відкриту долоню:

— І нехай допоможе мені Бог.

Задоволена, вона почовгала далі, шпортаючись у кишені своєї безформної щоденної сукні в пошуках сигарет і запальнички «Бік».

Оллі повів одною бровою:

— Звідколи це ти став Бобом?

— Він був її чоловіком. Ти пам’ятаєш. Переїхав сюди разом із нею, помер два роки тому.

— Ах. Правильно. А тепер вона губиться. Погано це.

Дейв знизав плечима:

— Їй буде дев’яносто восени, якщо дотягне. Має повне право розгубити кілька кульок із голови. А поглянь-но на це. — Він показав на складанку, що займала цілком картярський стіл. — Більшу частину тут вона зробила сама. У цьому я біля неї всього лише асистент.

Оллі,