Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

— Цього годинника нема в моєму заповіті, але він мусить бути в твоєму. Я певен, ти рівною мірою любиш усіх своїх дітей, ти такого характеру парубок, проте інша справа вподобання, хіба ні? Залиш його тому, хто тобі найбільше подобається.

Це буде Пітер, подумав Дейв і усміхнувся.

Чи то відповідаючи на усмішку, чи вловивши думку поза нею, Оллі розсунув губи понад залишками своїх зубів і кивнув:

— Сядьмо. Я виснажився. Тепер для цього потрібно не так багато.

Вони сіли на садову лавку, і Дейв спробував повернути годинника назад. Оллі відштовхнув його руки таким кумедним показово відмовним жестом, що це змусило Дейва розсміятися, хоча він усвідомлював, що це серйозна справа. Безумовно, серйозніша за кілька недохватних деталей у якійсь складанці.

Сильно пахли квіти, божественно. Коли Дейв Келхун думав про смерть — тепер уже не таку далеку, — найбільше його засмучувала перспектива втрати чуттєвого світу з його простими втіхами. Вигляд жінки в топі з глибоким викотом «човником». Як Козі Коул гатить по барабанах у «Топсі. Частина друга»[236]. Смак лимонного торта з хмаркою безе на вершечку. Запах квітів, яких він не може назвати, хоча його дружина знала колись їх усі.

— Оллі, ти можеш померти цього тижня, знає Бог, що кожен у цьому закладі стоїть одною ногою в могилі, а другою — на банановій шкоринці, але нема в тебе змоги це знати точно. Я не знаю, чи тобі щось наснилося, чи якийсь чорний кіт перебіг дорогу, чи щось іще, але передчування — то суще лайно.

— Я не просто маю передчування, — відповів Оллі. — Я бачив його. Я бачив Містера Звабу. Я бачив його кілька разів протягом останніх двох тижнів. Щоразу ближче. Вельми скоро станеться візит до моєї кімнати, а тоді й по всьому. Я не боюся. Насправді я на це радо чекаю. Життя — чудова штука, але, якщо живеш достатньо довго, воно висотує, перш ніж збігти геть.

— Містер Зваба, — промовив Келхун. — Хто це, збіса, такий, Містер Зваба?

— Це не насправді він, — ніби й не чув, продовжував Оллі. — Я це розумію. Це його проекція. Певне узагальнення часу і місця, якщо тобі так подобається. Хоча колись був і справжній Містер Зваба. Так ми з друзями назвали його того вечора в «Довгоногих і гнучких». Справжнього його імені я так і не дізнався.

— Щось я нічого не второпаю.

— Слухай, ти ж знаєш, що я ґей, правильно?

Дейв усміхнувся:

— Ну, я гадаю, часи твоїх залицянь закінчилися ще до того, як я з тобою познайомився, але я дійсно так собі й уявляв, авжеж.

— Це через шийну хустку?

Через твою ходу, подумав Дейв. Навіть із ціпком. Через те, як ти пропускаєш пальці крізь те, що в тебе залишилося від волосся, а потім кидаєш погляд у дзеркало. Як ти закочуєш під лоба очі на тих жінок у телепередачі, «Справжні домогосподарки» [237]. Навіть оті твої натюрморти у твоєму номері, у яких відбивається історія твого занепаду. Колись ти певне був дуже майстерним, а тепер у тебе тремтять руки. Ти правий, воно висотує, перш ніж збігти геть.

— У тім числі, — відповів Дейв.

— Ти коли-небудь чув, аби хтось казав, що він занадто старий для якоїсь з американських військових пригод — В’єтнаму, Іраку, Афганістану?

— Звичайно. Тільки зазвичай люди кажуть, що вони занадто молоді.

— СНІД був свого роду війною. — Оллі подивився на свої покручені руки, з яких відходив його талант. — І я не був занадто старим для всього з тим пов’язаного, бо ніхто таким не буває, коли війна точиться на його рідній землі, хіба не так кажуть?

— Гадаю, це доволі справедливо.

— Я народився в тисяча дев’ятсот тридцятому. Мені було п’ятдесят два, коли у Сполучених Штатах клінічно зареєстрували й описали СНІД. Я тоді жив у Нью-Йорку і працював фрілансером на кілька рекламних агенцій. І я, і мої друзі продовжували, як звичайно, вряди-годи відвідувати ті клуби у Вілліджі[238]. Не «Кам’яну стіну» — оте кублище, яким керувала мафія, — а деякі з інших[239]. Одного вечора я стояв перед клубом «У Пітера Пеппера» на Кристофер-стрит, курив косяк на двох із одним другом, і туди зайшла зграйка хлопців. Красиві хлопці: у тісних штанах-кльошах і в сорочках, які тоді, здається, носили всі — оті, що з широкими плечима й вузькими таліями. Замшеві чобітки з набірними підборами.

— Хлопчики-звабники, — вставив Дейв.

— Отож, але не такі звабні, як той парубок. І мій найкращий друг — його звали Ноа Фрімонт, він помер минулого року, я їздив на похорон — обернувся до мене й сказав: «Вони нас більше навіть не помічають, правда?» Я погодився. Вони тебе помічали, якщо ти мав достатньо грошей, але ми в цьому сенсі утримували… завелику гідність, так можна сказати. Платити, це було так принизливо, хоча декотрі з нас платили, час від часу. Особливо наприкінці п’ятдесятих, коли я вперше приїхав у Нью-Йорк.

Він знизав плечима і задивився кудись у далечінь.

— Коли ти вперше приїхав у Нью-Йорк? — нагадав Дейв.

— Я думаю, яким чином про це сказати. Наприкінці п’ятдесятих, коли жінки ще зітхали за Роком Гадсоном і Ліберачі[240], коли гомосексуальність була тим коханням, що не насмілювалося вимовити власне ім’я, на відміну від того, яке ніколи не затикалося, моя сексуальна снага перебувала в абсолютному зеніті. У цьому сенсі — є також інші, я певен, багато інших — чоловіки-ґеї та звичайні чоловіки однакові. Десь я читав, що в присутності когось привабливого вони думають про секс кожні двадцять секунд чи десь так. Але підліток і той, кому лише за двадцять, вони думають про секс постійно, хоч у присутності когось привабливого, хоч ні.

— Від самого лиш вітру встає, — промовив Дейв.

Йому згадалася його перша робота, коли він працював жокеєм бензоколонки, і та гарненька рудоволоска, коли він випадково побачив, як вона зісковзує з пасажирського сидіння пікапа свого дружка. Спідничка в неї зібгалася вгору, відкривши на єдину секунду, щонайбільше на дві, її прості білі бавовняні трусики. Він потім знову й знову прокручував той момент у себе в голові, коли мастурбував, і, хоча тоді йому було тільки шістнадцять, у пам’яті все й досі залишалося свіжим і ясним. Він не мав певності, чи так само було б, якби він