Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

ще й підняли руки й хитають ними. Це те єдине, чого я не розумію в фанатах, та й не втямлю ніколи. Заради Бога, це ж просто йобаний бейсбольний м’яч! Штука, яка в ті дні коштувала якихось сімдесят п’ять центів. Та варто фанам було побачити його в зоні досяжності на стадіоні, як вони оберталися на клятих монстрів жадібності. Ні, щоб просто відступити й дати гравцеві, що намагається впіймати його, — гравцеві їхньої ж команди — у скрутну мить виконати свою роботу.

Я бачив усе, кажу вам. Чітко бачив. Той м’яч, що підскочив так високо, падав по наш бік від стіни. Малий мав от-от спіймати його. Аж раптом якийсь довгорукий мугир, вбраний у джерсі[221] «Титанів» (такі продають при вході на стадіон), простягнув свої лаписька та доторкнувся до м’яча, через що той скотився з кінчика лапи малого та впав на землю.

Я був певен, що Вендерс оголосить Апарічіо аут — це ж було очевидне втручання, — тому спершу не повірив власним очам, коли побачив, як суддя жестами наказав малому повертатися до дому, а Апарічіо — завершувати пробіг. Коли я це збагнув, то побіг туди, розмахуючи руками. Натовп почав підбадьорювати мене та обсвистувати Вендерса — це був, вочевидь, не найкращий спосіб подружитися та вплинути на людину, рішення якої ти оскаржуєш, але я, блядь, був надто розлюченим, аби перейматися цим. Я б не спинився, навіть якби на поле вибіг Махатма Ганді з голою дупою та закликами до миру.

— Втручання! — волав я. — Ясно як день, ясно як два на два!

— М’яч побував на трибунах, а отже, й нікому не належить.

— Повертайся у своє маленьке гніздечко та хай почнеться справжнє шоу!

Малий не зважав на те. Він розмовляв зі своїм дружбаном Ду. Все було гаразд. Але мені було начхати, на що він там не зважав. Усе, чого мені хотілося в ту мить, — це зробити Гаю Вендерсу ще одну дірку в дупі. Я людина не сварлива — за всі роки, доки я був менеджером у «Атлетів», з поля мене видаляли тільки двічі. Але того дня порівняно зі мною навіть Біллі Мартін[222] видавався б переконаним пацифістом.

— Ти просто не бачив цього, Гаю! Ти плентався надто далеко позаду. Лайно ти бачив, а не м’яча!

— Я не плентався і бачив усе. А тепер повертайся назад, Ґренні. Я не жартую.

— Якщо ти не побачив того довгорукого сучого сина — у цю мить якась пані з другого ряду закрила руками вушка маленького сина та скривила рота. У її погляді читалося «ах-ти-ж-бридкий-чоловік», — того довгорукого сучого сина, що простягнув лаписька та збив м’яча, то ти, блядь, плентався! Господи Боже!

Чоловік у джерсі заперечно захитав головою — хто, я? не я! — і в той же час натягнув на себе збентежену холуйську посмішку. Вендерс побачив її, швидко скумекав, що вона означає та глянув вбік.

— Ну ось і все, — звертається він до мене. Спокійним голосом, у якому вчувалося: ще раз писнеш — і дудлитимеш «Райнґолд»[223] у роздягальні. — Ти своє вже сказав. А тепер ти можеш або стулити свою брудну пащеку, або дослухати решту гри по радіо. Обирай.

Я повернувся на тренерську позицію. Апарічіо пішов назад, з широкою лайнистою посмішкою на пиці. О, він чудово знав, що сталося. І скористався цим по максимуму. Хлопцеві ніколи не вдавалися хоум-рани, але, коли Ду кинув невдалий чейндж-ап, Малий Луї відбив м’яча дуже високо й далеко, у найглибшу частину поля. Носатий Нортон грав центр-філдером і навіть не озирнувся.

Апарічіо обійшов усі бази, плавно, наче «Королева Марія», що входить у доки, доки натовп неславив його, паплюжив усю його рідню, а потім ще й вилив усю свою ненависть на голову Гая Вендерса. А Вендерс практично нічого з того не чув — це одна з головних суддівських навичок. Він щойно дістав новенького м’ячика з куртки та перевіряв його на відсутність недоліків. Дивлячись на нього, я зовсім втратив контроль. Я кинувся до дому та взявся розмахувати кулаками перед його обличчям.

— Це ти заробив пробіг, грьобаний дилетанте! — закричав я. — Надто ледачий, аби побігати за фал-болом, можеш записати РБІ [224] на свій рахунок! Та заткни його собі в гузно! Може, там і окуляри собі знайдеш!

Натовпу це сподобалося. А от Гаю Вендерсу — не дуже. Він показав на мене, потім — великим пальцем собі за плече та пішов геть. Натовп загудів і почав розмахувати своїми знаками «ДОРОГУ ПЕРЕКРИТО»; дехто навіть почав кидати склянки, пляшки та недоїдений хавчик прямісінько на поле. Справжній цирк.

— Не смій тікати від мене, ти, товстосракий, сліпий, лежебокий сучий виблядок! — заволав я і кинувся за ним. Хтось із мого даг-ауту встиг відтягнути мене, перш ніж я схопив Вендерса (а саме це я і збирався зробити). Я остаточно втратив над собою контроль.

Натовп скандував:

— СМЕРТЬ СУДДІ! СМЕРТЬ СУДДІ! СМЕРТЬ СУДДІ!

Ніколи не забуду цього, адже вони горланили це так само, як і «Бло-КА-ДА! Бло-КА-ДА».

— Якби твоя мамця була тут, вона спустила б твої блакитні штан ці та добряче надавала по дупі, куцозорий дилетанте! — волав я, а потім мене потягнули в даг-аут. Ґензі Берджес, наш майстер наклболів[225], був за менеджера останніх трьох інінґів того жахного шоу. А в останніх двох ще й грав за пітчера. Можливо, в записах ви знайдете й про це. Якщо взагалі лишилися хоч якісь записи про ту втрачену весну.

Останнє, що я бачив на полі, це як Денні Ду та Біллі Блокада стояли на траві між домом та пітчерською гіркою. Малий тримав свою маску під пахвою. А Ду щось шепотів йому на вухо. Хлопець слухав — він зажди слухав, коли говорив Ду, — але дивився на натовп, на сорок тисяч фанів, що повскакували з місць — чоловіки, жінки, діти — і волали «СМЕРТЬ СУДДІ! СМЕРТЬ СУДДІ! СМЕРТЬ СУДДІ!».

На півдорозі від даг-ауту до роздягальні стояло відерце з м’ячами. Я копнув його ногою, і м’ячики покотилися в різні боки. Якби я наступив на одного з них і гепнувся на дупу, то було б ідеальне завершення ідеального, блядь, дня на бейсбольному стадіоні.

Джо