Битва королів - Джордж Мартін

— Де ти роздобув цього пекельного коня? — зронила Есгред, побачивши його, але з того, як вона це вимовила, ясно було, що вона під враженням.

— Минулого року його в Ланіспорті купив лорд Ботлі, але йому на такому коні не всидіти, тож він радо його продав.

Залізні острови надто вбогі й кам’янисті, щоб розводити гарних коней. Переважно острів’яни — посередні вершники й упевненіше почуваються на палубі лодії, ніж у сідлі. Навіть лорди їздять на гаронах або кошлатих поні з Гарло, а вози, запряжені волами, зустрінеш частіше, ніж підводи. А сірома-простолюд, що не має грошей ні на те, ні на те, сам тягне плуга по бідній кам’янистій землі.

Але Теон десять років прожив у Вічнозимі й не збирався виступати на війну без гарного скакуна. Хибна думка лорда Ботлі про власного коня зіграла йому тільки на руку: він отримав огира з норовом чорним, як його масть, більшого за рисака — мало не такого, як дестрієри. А що сам Теон був не такий дебелий, як більшість лицарів, то це й на краще. Очі жеребця палали вогнем. Побачивши нового господаря, він вищирився і спробував укусити його просто за щоку.

— А кличка в нього є? — запитала Есгред, коли Теон сів верхи.

— Сміхун,— Теон подав їй руку й підсадив попереду себе, щоб дорогою пригортати її до себе.— Знав я одного пана, який мені казав, що я забагато усміхаюся.

— А це правда? — спитала вона.

— Так вважають ті, хто сам ніколи не всміхається.

Теон згадав батька й дядька Ейрона.

— А зараз ви всміхаєтеся, мілорде королевичу?

— О так! — Теон потягнувся через неї, щоб підхопити повіддя. На зріст вона була майже така сама, як і він. Коси, звісно, можна було б і помити, а на гарненькій шийці виднівся старий рожевий шрам, але Теону подобалося, як вона пахне — сіллю, потом і жінкою.

Дорога назад на Пайк, схоже, буде набагато приємніша, ніж дорога сюди.

Виїхавши за Лордпорт, Теон поклав руку жінці на груди. Але Есгред скинула її.

— На вашому місці я б тримала повіддя обіруч, бо цей ваш вороний зараз скине нас обох на землю й затопче до смерті.

— Від цього я його вже відучив.

Зачудований Теон якийсь час поводився чемно, приязно теревенячи про погоду (сіру й похмуру, як і весь час, що він тут пробув, з частими зливами) і розповідаючи про вояків, яких він здолав у Лопотючому лісі. Коли ж дійшов до тою, як опинився зовсім близько від Царевбивці, то ковзнув рукою туди ж, де й перше. Перса в жінки були маленькі, але тугі, і йому це подобалося.

— Не варто цього робити, мілорде королевичу.

— Варто-варто! — Теон стиснув пальці.

— Зброєносець витріщається.

— І нехай. Він про це нікому не скаже, обіцяю.

Есгред прибрала його пальці зі своїх грудей. І твердо їх тримала. У неї були дужі руки.

— Люблю жінок з міцними руками.

— Ніколи б не подумала,— пирхнула вона,— після тої дівки на набережній.

— Не суди про мене по ній. То була єдина жінка на кораблі.

— Розкажіть мені про свого батька. Він радо привітає мене у своєму замку?

— З чого б це? Він заледве привітав мене, свою кров і плоть, спадкоємця Пайку й Залізних островів.

— А ви спадкоємець? — спокійно запитала вона.— Кажуть, у вас дядьки, брати, сестра...

— Брати давно померли, а сестра... ну, подейкують, Ашина улюблена сукня — кольчуга нижче колін, а під низом замість білизни — дублена шкіра. Але чоловіче вбрання не зробить з неї чоловіка. Коли переможемо в цій війні, підшукаю для неї гарну шлюбну партію — якщо, звісно, вдасться знайти чоловіка, що згодиться взяти її. Наскільки пригадую, ніс у неї — як дзьоб у стерв’ятника, купа прищів, а груди пласкі, як у хлопця.

— Сестру можна видати заміж,— зауважила Есгред,— але не дядьків.

— Мої дядьки...— Теон мав першочергове право на спадок, на відміну від трьох батькових братів, але тема, яку зачепила жінка, повсякчас йому муляла. На Островах нерідко траплялося, коли сильний і честолюбний дядько відбирав у слабкого племінника всі права, а заодно й убивав цього самого племінника. «Але я не слабкий, а заки батько помре, я ще зміцнію».— Дядьки мені не загроза,— заявив він.— Ейрон п’яний від морської води й молитви. Живе заради свого бога...

— Свого бога? Не вашого?

— І мого теж. Мертве не вмирає,— він слабко посміхнувся.— Якщо я набожно щось бурмотатиму, як від мене вимагається, Мокрочубий не рушить мене. А дядько Віктаріон...

— Лорд-капітан Залізного флоту, грізний вояк. Про нього співають по пивницях.

— Під час батькового заколоту він разом з дядьком Юроном підплив до Ланіспорту й попалив увесь ланістерівський флот, що стояв на якорі,— пригадав Теон.— Однак план це був Юронів. Віктаріон — мов той велетенський сірий віл: дужий, невтомний і старанний, але в перегонах йому не перемогти. Без сумніву, мені він служитиме так само віддано, як служить моєму батькові. У нього ні клепки, ні честолюбства не вистане на змову та зраду.

— А от Юрону Воронячому Оку хитрості не бракує. Про нього люди переказують страшні речі.

Теон посовався в сідлі.

— Дядька Юрона не бачили на Залізних островах уже майже два роки. Може, він і мертвий давно.

Якщо так, то, може, це й на краще. Старший брат лорда Балона і на день не відмовлявся від давніх звичаїв. Подейкують, його горезвісну «Тишу», з її чорними вітрилами й темно-червоним облавком, добре знають в усіх портах від Ібену до Ашаю.

— Може, й мертвий,— погодилася Есгред,— а якщо живий... що ж, він стільки часу провів на морі, що тут почуватиметься чужинцем. А залізні ніколи не посадять на Скелястий престол чужинця.

— Я теж так гадаю,— озвався Теон перш, ніж йому спало на думку, що він і сам тут чужинець. Він нахмурився. «Десять років — довгий строк, але я повернувся, і батько й не збирається помирати. У мене є час самоствердитися».

Він подумав, чи не покласти руку знов Есгред на груди, однак вона точно її скине, та й розмова про дядьків трохи охолодила його запал. Буде доволі часу на ігри в замку, в затишку його покоїв.

— Коли приїдемо в Пайк, побалакаю з