Битва королів - Джордж Мартін

— Де захочеш.

— Люблю бути згори.

«І де ця дівка була все моє життя?»

— У батьковому палаці сіро й сиро. Потрібна Есгред, щоб запалити вогонь.

— У лордійчука медовий язик.

— Хіба не з цього ми почали?

Вона підкинула вгору руки.

— Тут ми й закінчимо. Есгред ваша, любий королевичу. Везіть мене в свій замок. Покажіть мені свої пишні вежі, що ростуть з моря.

— Я лишив коня в заїзді. Ходімо.

Вздовж берега вони рушили разом, і коли Теон узяв її за руку, вона не пручалася. Йому подобалося, як вона ходить: поважно, гойдаючи стегнами,— бо це означало, що під покривалами вона така сама зухвала.

У Лордпорті було завізно як ніколи: всюди юрмилися команди довгих лодій, що вишикувалися вздовж рінявого узбережжя чи стояли на якорі ген за хвилеломом. Залізні рідко й не так легко прихиляли коліно, але Теон зауважив, що коли вони з Есгред проходили повз, і веслярі, і городяни затихали й вітали його шанобливо схиленими головами. «Нарешті вони дізналися, хто я,— думав він.— Давно пора».

Лорд Гудбразер зі Старої Весі минулої ночі підтягнувся з головними силами, а це майже сорок довгих лодій. Його вояків видно було всюди — вони впадали в око в своїх смугастих крайках з козиної вовни. У заїзді подейкували, що повій Отера Кутерногого так попорали безбороді хлопчаки в крайках, що у них тепер ноги не сходяться. Як на Теона — нехай. Пранцюватішого кишла нечупар він у житті не бачив і сподівався, що й не побачить. Теперішня його компаньйонка була йому більше до душі. А що вона одружена з батьковим корабельником і до того ж вагітна, то так навіть цікавіше.

— Мілорд королевич уже почав підбирати команду? — запитала Есгред, поки вони йшли до стайні.— Гей, Синьозубий! — гукнула вона до моряка, що проходив повз: рослявого чолов’яги у ведмежій жилетці й шоломі з воронячими крилами.— Як там твоя наречена?

— В тяжі, й каже, що буде двійня.

— Так швидко? — Есгред лукаво посміхнулася.— Швидко ти весло у воду вмочив.

— Ага, і гріб, і гріб, і гріб,— заревів чолов’яга.

— Здоровий легінь,— зауважив Теон.— Синьозубий, так? То взяти його на «Морську суку»?

— Тільки образиш. Бо в нього є і свій корабель.

— Мене так довго не було, що я нікого не знаю,— зізнався Теон. Він шукав приятелів, з якими грався змалечку, але де там: хто давно помер, а хто став геть чужий.— Дядько Віктаріон позичив мені свого керманича.

— Раймольфа Штормоп’яного? Гарний чоловік — коли тверезий.

Вона ще запримітила знайомих і гукнула до якоїсь трійці:

— Улере, Карле! А де твій братик, Скайте?

— Затонулому богу, боюся, знадобився гарний гребець,— озвався кремезний чолов’яга зі шпакуватою бородою.

— Він хотів сказати, що Елдис так вина хильнув, аж його гладке черево луснуло,— пояснив рожевощокий юнак, який ішов поряд.

— Мертве не вмирає,— сказала Есгред.

— Мертве не вмирає.

Теон пробурмотів ці слова разом з ними.

— А тебе всі знають,— мовив він до жінки, коли чоловіки пройшли.

— Усі люблять жінку корабельника. Так і треба, якщо не хочуть, щоб їхній корабель потонув. Якщо вам потрібні веслярі, то ці троє — непоганий вибір.

— У Лордпорті дужих рук не бракує.

Теон над цим ще й не думав. Йому потрібні вояки, до того ж віддані йому, а не його лорду-батькові чи дядькам. Поки що він грає роль слухняного юного королевича, чекаючи, щоб лорд Балон розкрив усі свої плани. Якщо ж йому ці плани не сподобаються або не схочеться брати в них участь, тоді...

— Дужих рук недосить. Гребці на лодії мають рухатися як один, щоб досягти потрібної швидкості. Мудрий капітан обирає гребців, що вже веслували разом.

— Путня порада. Може, ти мені й допоможеш обрати.

«Нехай думає, що мені потрібні її поради, жінки це люблять».

— Може. Якщо добре до мене ставитиметеся.

— А як же ще?

Ближче до порожньої «Міраям», що гойдалася високо на хвилях біля причалу, Теон прискорив ходу. Її шкіпер хотів відплисти ще два тижні тому, але лорд Балон не дозволив. Нікому з купців, які зайшли в Лордпорт, не дозволялося з нього виходити: батько не хотів, щоб великої землі досягли чутки про його військо, поки він не готовий буде з ним виступити.

— Мілорде,— зачувся жалібний голос з баку купецької галери. Через облавок перехилилася шкіперова дочка, проводжаючи Теона поглядом. Батько заборонив їй сходити на берег, та щоразу, приїжджаючи в Лордпорт, Теон бачив, як вона сумно блукає палубою.— Мілорде, хвилинку! — гукнула вона йому навздогін.— Будьте ласкаві, мілорде...

— А вона? — запитала Есгред Теона, який квапливо проминав ког.— Була вона ласкава до мілорда?

Лукавити з цією жінкою Теон не бачив сенсу.

— Певний час. А тепер хоче бути мені соляною дружиною.

— Ого! Ну, трохи солі їй не завадить. Щось вона м’якенька й покірненька. Чи я помиляюся?

— Не помиляєшся.

М’якенька й покірненька. Це точно. Як вона здогадалася?

Вексу він звелів чекати в заїзді. У вітальні було так завізно, що довелося проштовхуватися в двері. Вільних місць не лишилося ні на лавках, ні за столом. І зброєносця теж ніде видно не було.

— Вексе! — гаркнув Теон, перекрикуючи шум і брязкіт. «Якщо він нагорі з котроюсь із цих пранцюватих повій, я з нього шкуру злуплю»,— подумав він — і тут нарешті запримітив хлопця, який біля коминка грав у кості, і вигравав, якщо судити з гори монет біля нього.

— Час їхати,— оголосив Теон. Хлопець не звернув на нього уваги, тож довелося схопити його за вухо й відірвати від гри. Векс загріб жменю мідяків і без слова рушив за ним. Оце в ньому Теонові подобалося найбільше. Переважно у зброєносців довгі язики, а от Векс з народження німий... хоча це, здається, не завадило йому вирости таким самим кмітливим, як і будь-який інший дванадцятирічний хлопчак. Він був незаконним сином одного зі зведенюків лорда Ботлі. Взяти його за зброєносця — ось половина ціни, яку Теон заплатив за свого коня.

Коли Векс побачив Есгред, очі в нього округлилися. «Можна подумати, він жінки не бачив»,— майнуло в Теона в голові.

— Есгред поїде зі мною до Пайку. Сідлай коней, і швиденько.

Хлопець приїхав на кощавому малому гароні зі стайні