Битва королів - Джордж Мартін
Коли Нічна варта вервечкою виїжджала за обрамлені звіриними головами Крастерові ворота, Джон зайняв звичне місце поряд з Мормонтом. Кривою звіриною стежкою вони рушили на північний захід. На голови їм з дерев скрапував талий лід — наче слабенький дощ зі своєю власною музикою. На північ від фортеці розлився струмок, загачений листям і поламаним гіллям, але розвідачі знайшли брід, тож валка змогла перейти на той бік. Вода доходила коням до живота. Привид переплив струмок і випірнув на тому боці; з його білого хутра стікала брунатна вода. Коли він обтрусився, розбризкавши навсібіч краплі води та бруду, Мормонт промовчав, а от крук на його плечі хрипко закракав.
— Мілорде,— стиха заговорив Джон, коли ліс знов зімкнувся навколо них.— У Крастера немає ні овець, ні синів.
Мормонт не озвався.
— У Вічнозимі одна служниця розповідала нам перекази,— провадив Джон,— буцімто є такі дикуни, які злягаються з Чужими й народжують напівлюдей.
— Казки біля коминка. Чи Крастер здався тобі не зовсім людиною?
«З півсотні різних причин».
— Він своїх синів виносить у ліс.
Запала довга мовчанка. А тоді прозвучало:
— Атож.
— Атож,— підхопив крук, походжаючи по плечу.— Атож, атож, атож.
— Ви знали?
— Мені розповів Смолвуд. Давно вже. Всі розвідники це знають, хоча й не воліють про це говорити.
— А мій дядько знав?
— Усі розвідники знають,— повторив Мормонт.— Ти вважаєш, мені слід його зупинити. А якщо доведеться, й убити,— зітхнув Старий Ведмідь.— Якби ж то він просто хотів позбутися зайвих ротів, я б радо присилав до нього Йорена або Конві, щоб ті забирали хлопчаків. Ми б ростили з них чорних братів, і Нічна варта від того б тільки зміцніла. Але дикуни служать жорстокішим богам, ніж ти чи я. І ці хлопчаки — то Крастерова пожертва. Його молитва, якщо так можна сказати.
«А його жінки, певно, возсилають інакші молитви»,— подумав Джон.
— А ти звідки про це дізнався? — запитав його Старий Ведмідь.— Від котроїсь із Крастерових жінок?
— Так, мілорде,— зізнався Джон.— Але я не хотів би казати, від котрої саме. Вона була налякана і просила допомоги.
— На світі повно людей, яким потрібна допомога, Джоне. Непогано було б, якби дехто з них набрався мужності й допоміг собі сам. Он Крастер і досі безтямно валяється на своєму горищі, відгонячи перегаром. А на столі внизу лежить новенький гострий топір. На їхньому місці я б назвав це «відповіддю на молитву» й поклав нарешті всьому край.
«Так». Джон подумав про Жиллі. Про неї та її сестер. Їх дев’ятнадцятеро, а Крастер один, однак...
— Погано нам буде, якщо Крастер помре. Твій дядько міг би тобі розповісти, що інколи Крастерова фортеця рятувала наших розвідників від смерті.
— Мій батько...— почав був Джон і завагався.
— Кажи, Джоне, що там хотів казати.
— Батько якось зауважив, що є люди, яких не варто тримати,— провадив Джон.— Брутальний або несправедливий прапороносець безчестить і себе, і свого сюзерена.
— Крастер сам собі господар. Він нікому не давав обітниць. І під дію наших законів він теж не підпадає. У тебе благородне серце, Джоне, але ось тобі урок. Ми не можемо направити світ. Наша мета не в цьому. Нічна варта веде інакшу війну.
«Інакшу війну. Так. Не слід цього забувати».
— Джармен Баквел казав, що скоро мені може знадобитися мій меч.
— Справді? — Мормонт, схоже, не зрадів.— Учора Крастер багато чого наговорив, підтвердивши мої страхи та прирікши мене на безсонну ніч під його дахом. На Льодоіклах збирає свої сили Манс Рейдер. Ось чому всі селища спорожніли. Саме це розповідали й дикуни, яких перехопив сер Деніс Малістер у Прірві, але Крастер повідомив, де це відбувається, ось у чому відмінність.
— Він збирає місто чи військо?
— Гарне питання. Скільки там дикунів? Скільки з них чоловіків армійського віку? Ніхто не знає напевне. Льодоікла — жорстока, негостинна пустка, саме каміння та крига. Там великій кількості людей довго не протриматися. Тож я бачу лише одну підставу для такого зібрання. Манс Рейдер збирається виступити на південь — на Сім Королівств.
— Дикуни вже нападали на нашу державу.
Джон чув перекази від старої Нан і від мейстра Лувіна у Вічнозимі.— За часів діда мого діда Реймун Рудобородий повів їх на південь, а до нього ще був король на ім’я Баїл Бард.
— Ага, а перед ними спроби робили Рогатий Володар і королі-брати Гендель і Горн, а за давніх часів — Джорамун, який засурмив у Ріжок зими й збудив із землі велетів. Але всі вони розбилися зі своїми силами об Стіну, а якщо ні — то були розбиті під Вічнозимом... от тільки Нічна варта сьогодні — лише тінь колишньої, а хто ще, крім нас, може дати відсіч дикунам? Лорд Вічнозиму страчений, а його нащадок з усією потугою виступив на південь воювати Ланістерів. Може, дикунам уже ніколи більше не випаде такого шансу. Я знав Манса Рейдера, Джоне. Так, він клятвопорушник... але він має очі, й ніхто ніколи не наважиться обізвати його легкодухом.
— То що нам робити? — запитав Джон.
— Знайти його,— відповів Мормонт.— Битися з ним. Зупинити його.
«Три сотні,— подумав Джон,— проти роз’ятрених дикунів». Він розтиснув і стиснув пальці.
Теон
Не заперечиш: вона була прегарна. «Втім, твоя перша лодія завжди гарна»,— подумав Теон Грейджой.
— Які витрішки-усмішки! — пролунав позаду жіночий голос.— Схоже, лордійчуку вона до шмиги, га?
Теон обернувся, щоб оцінити жінку поглядом. Йому сподобалося те, що він побачив. З першого погляду він знав: залізнородна; тонка й довгонога, з чорним, коротко підстриженим волоссям, з обвітреною шкірою, міцними впевненими руками, з чингалом за поясом. На вузькому обличчі її ніс здавався завеликим і занадто гострим, але це компенсувала усмішка. На око жінка була на кілька років старша за Теона — двадцять п’ять років щонайбільше. Рухалася вона так, наче звикла, що під ногами в неї палуба.
— Так, вона мила,— сказав він,— але й уполовину
