Битва королів - Джордж Мартін

— Він хотів сокиру,— усміхнувся Джон.— І вина.

— А Старий Ведмідь не дурний. Якщо дикуна добряче напоїти, він, коли спробує нас повбивати, тим топором хіба що вухо комусь відітне. Вух у мене двоє, а голова одна.

— Смолвуд казав, Крастер — друг Варти.

— Знаєш різницю між дикуном — другом Варти, і дикуном — недругом? — спитав похмурий зброєносець.— Недруги лишають наші трупи воронам і вовкам. А друзі прикопують, де ніхто не знає. Цікаво, скільки часу на брамі стирчить ота ведмежа голова і що там було до неї, поки Крастер не зачув наш галас? — Ед з сумнівом поглянув на топір; по обличчю йому біг дощ.— А там сухо?

— Сухіше, ніж тут.

— Якщо я там десь заховаюся, подалі від вогню, ніхто до ранку, думаю, і не помітить мене. Першими Крастер повбиває тих, хто ночуватиме під його дахом, але так ми хоч сухі помремо.

Джон не втримався — розсміявся.

— Крастер сам-один. А нас двісті. Сумніваюся, що він когось зможе вбити.

— Ти мене втішив,— сказав Ед геть не втішено.— І, крім того, гарний топір — це гарний топір. Не хотів би я, щоб мене обушком забили. Колись бачив, як одному влучили обушком межи очі. Навіть шкіру не пробили, а голова — в кашу, і набрякла як гарбуз, тільки фіолетовий. Вродливий був чолов’яга, а помер потворно. Добре, що ми обушки їм не даруємо,— рушив Ед геть, хитаючи головою, і з його промоклого чорного плаща скрапував дощ.

Джон нагодував коней, а тоді вже замислився про власну вечерю. Він саме блукав, розшукуючи Сема, коли до нього долинув переляканий зойк:

— Вовк!

Джон метнувся на звук за ріг будинку, ледве виборсуючи чоботи з багнюки. Одна з Крастерових жінок тулилася до забризканої брудом стіни фортеці.

— Забирайся! — кричала вона до Привида.— Ти, забирайся!

Деривовк тримав у зубах кролика, а ще один, дохлий і закривавлений, валявся в нього під ногами.

— Заберіть його, мілорде,— заблагала жінка, побачивши Джона.

— Він вас не чіпатиме,— запевнив Джон. Він одразу здогадався, що тут сталося: збоку в мокрій траві лежала розбита кроляча клітка.— Він, мабуть, зголоднів. Нам дичина зовсім не траплялися...— Джон свиснув. Деривовк квапливо ковтнув кролика, хруснувши дрібненькими кістками, й підійшов до хазяїна.

Схвильована жінка не спускала з них очей. Вона виявилася молодшою, ніж Джонові спершу здалося: дівча п’ятнадцятьох або шістнадцятьох років, прикинув він на око, з темним волоссям, яке від дощу прилипло до худорлявого обличчя, з брудними до кісточок босими ногами. Під шкіряним убранням уже трохи видно було, що дівчина — вагітна.

— Ти з Крастерових дочок? — запитав Джон.

— Уже з дружин,— поклала вона собі руку на живіт. Бокуючи від деривовка, вона сумовито опустилася навколішки поряд з розбитою кліткою.— Хотіла розводити кролів. Овець геть не лишилося.

— Варта за них розплатиться...— Джон власних грошей не мав, бо в іншому разі сам би віддав... хоча який сенс у кількох мідяках, ба навіть і срібняках, тут, за Стіною? — Завтра переговорю з лордом Мормонтом.

Вона витерла руки об спідницю.

— Мілорде...

— Я не лорд.

Але вже набігли інші братчики — їх привернули жіночі зойки та гуркіт розбитої клітки.

— Не вір йому, дівчино,— гукнув Ларк Сестринець, злий як собака розвідник.— Це ж сам лорд Сноу.

— Байстрюк з Вічнозиму, королівський брат,— підкусив Чет, який навіть хортів покинув, аби погледіти, що ж там за рух.

— А вовк на тебе голодними очима позирає, дівчино,— мовив Ларк.— Може, подумки смакує отой ласий шматочок у тебе в животі.

Джона такі розмови не забавляли.

— Ви її лякаєте.

— Радше застерігаємо! — Четова посмішка була така сама бридка, як і чиряки на обличчі.

— Нам не можна з вами розмовляти,— зненацька пригадала дівчина.

— Стривай! — крикнув Джон, але запізно: дівчина втекла.

Ларк хотів підхопити другого кролика, але його випередив Привид. Коли вовк ощирив зуби, Сестринець, послизнувшись у багнюці, гепнувся просто на кощавий зад. Усі зареготали. Цапнувши кролика, Привид приніс його Джонові.

— Для чого було дівчину лякати? — мовив Джон до хлопців.

— Ще тут нас байстрюк повчати буде! — Чет винив Джона в тому, що втратив приємну службу в мейстра Еймона, і винив не без підстав. Якби Джон не пішов до Еймона через Сема Тарлі, Чет і досі піклувавсь би про сліпого старого, а не про зграю злих хортів.— Ти, може, й мазунчик лорда-командувача, але не лорд-командувач... і так сміливо тут би не розводився, чорт забирай, якби не оте твоє чудовисько.

— За Стіною я з братом не битимуся,— відповів на це Джон холодніше, ніж збирався.

Ларк став на одне коліно.

— Він тебе боїться, Чете. Знаєш, як ми таких на Сестрах називаємо?

— Все я знаю. Можеш не трудитися,— Джон рушив геть у супроводі Привида. Поки від досяг воріт, дощ перетворився на легку мжичку. Скоро прийде темрява, а за нею — ще одна темна та гнітюча ніч. Хмари заховають і місяць, і зорі, і Мормонтів Смолоскип, зачорнивши ліси. Кожен похід до вітру перетвориться на цілу пригоду, але не такі пригоди уявлялися колись Джону Сноу.

За воротами, під деревами, дехто з розвідників назбирав трохи хмизу й сухостою, щоб розпалити багаття попід похилим сланцевим виступом. Інші поставили намети або змайстрували примітивні укриття, розтягнувши на низьких гілках свої плащі. Велет заліз у дупло всохлого дуба.

— Як тобі мій замок, лорде Сноу?

— Затишний. Не знаєте, де Сем?

— Отак і йди, як ішов. Але якщо дійдеш до шатра сера Отина, вертайся: зайшов задалеко,— усміхнувся Велет.— Хіба що Сем теж собі дерево знайшов. Уявляю, яке воно має бути!

Але врешті-решт Сема розшукав Привид. Деривовк метнувся вперед, як стріла з арбалета. Попід виступом валуна, який трохи захищав од негоди, Сем годував круків. При ходьбі у нього в чоботах чвякало.

— Ноги промокли геть,— повідомив він жалісливо.— Злазив з коня — і вступив у калюжу, де води було по коліно.

— Зніми чоботи й висуши панчохи. А я пошукаю сухої деревини. Якщо тут, під скелею, земля не дуже мокра, може, вдасться багаття розкласти,— мовив Джон і показав Семові кроля.— Побенкетуємо.

— А хіба ти не в будинку будеш, при лорді Мормонтові?

— Я — ні, а от ти будеш. Старий Ведмідь хоче,