Ми - дракони - Тала Тоцка

Так це ще півбіди, з такого якраз темної сили крапля залишається, де ж їй взятися, коли треба дерева над будинком телепня кружляти, тут і світлий і темний бік обидва — язик на плече і ледве дух переводять. А ось як починають люди один одному капості робити, тут вже начувайся. Одні капостять, інші захищаються, ось там і клубочиться вона, пітьма, чорним туманом, тільки встигай випалювати.

Амір повернувся в спальню і ліг на ліжко. Треба спати, завтра летіти в Герону, у хлопчика Сагідара при першому перетворенні з пащі вирвався вогненний згусток, хлопчині всього дев'ять, обертаються зазвичай років до дванадцяти. Невже королева Еллірія зробила такий подарунок чоловікові і всій Андалурсії — Вогнедишного Дракончика? Хлопчик слабкий, сюди його не повезуть, та й травниця там дивовижна знайшлася, ніби то вона вилікувала синочка Сагідара. Завтра він у всьому розбереться, а зараз спробує заснути.

Еррегор зімкнув повіки, і сон навалився на нього, ніби важкий покрив опустився на розпалену голову, через хвилину він вже міцно спав і бачив уві сні своїх аміранів.

***

Болігард вислухав короля з королевою, всіх свідків, королівських девінів і так нічого і не зрозумів. Принц в дракона обернувся, полум'я зригнув, дерево підпалив — аміру його мало не під ніс пхнули, ніби він обгорілих дерев не бачив! — але причину такого раннього обороту ніхто пояснити не зміг.

Драконячий перстач в якості панацеї від усіх хвороб викликав у Сардима лише єхидну посмішку, оскільки всім відомо, що назва ця взялася виключно через схожість листа рослини з лапою дракона, а ніяк не через якихось особливих, цілющих для драконів властивостей.

Вранці, коли збиралися в дорогу, Сардим умовив Еррегора понести його на собі, він на дух не переносив моравів. Амір побурчав для порядку, мовляв, скільки можна на чужому горбу їздити, але все ж милостиво дозволив старому другові всістися собі на хребет, намагаючись не дивитися на Алентайну, яка ображено надула губи. Не носив він її ніколи на собі і не понесе.

Сардим теж дракон, тільки він не може обертатися, щось там в дитинстві пішло не так, зате девін з нього вийшов відмінний. А на спині Еррегора сиділи тільки Міррель з дітьми, і як би Алентайна не дулася, літати їй виключно на моравах, можна ще ходити пішки. Та тепер спина боліла, ніби не старого друга він ніс на собі, а тягнув сконавшого Кетьяра, пітьма його…

Еррегор встав, розправив одяг і наказав вести його до будинку травниці, час навідатися до неї, оглянути маленького спадкоємця Ейнара Астурійського, розпитати його і ту дівчинку, що з ним гралась, а то слухати безглузді розмови геронських девінів та заливисті промови старійшин сил у нього вже не було.

Заходячи в будинок Веронів, Амір гарненько приклався царственим чолом об одвірок, до чого ж низенькі у них тут двері! Сенора Тона охнула, сплеснула руками і побігла до своїх горщиків та пляшок, щось там помудрила і, присівши в незручному напівпоклоні, попросила у його царственої величності дозволу зробити йому примочку з якоїсь страшенно цілющої трави.

Амір дозволив і, закривши очі, із задоволенням терпів дотики тонких пальців сенори, поглядаючи в її бік з все більш і більш зростаючим інтересом. Він не бачив чітко її обличчя, зате чудово розрізняв обриси фігури і витончені вигини йому припали до душі. Якщо його не хвилює власна дружина, то це не означає, що його не цікавлять інші жінки. Але вони тут в гостях, поряд стоїть її чоловік, десь бігає маленька донька, от якби запросити її до палацу полікувати спину…

Запросити теж не найкраща ідея, але на спину амір Еррегор травниці про всяк випадок поскаржився. Далі знову почали засідати, покликали принца Ейнара, Еррегор довго розпитував хлопчика про його відчуття, емоційні зміни і перефокусування зору.

Але малий був ще для цього принц, ох який малий! Крім про те, як він злякався, хлопчикові розповісти було нічого. Згадав тільки, коли запитали його про емоційні зміни, як хотілося йому дати запотиличник маленькій Ів, коли та заявила, що у жука є крила, а у Ейнара немає. І тоді покликали ту саму Ів.

Еррегор її спочатку навіть не помітив, такою крихітною була дівчинка з ручками-гілочками і ніжками-паличками. Вона вийшла наперед і вклонилася спочатку аміру, потім королю. Аж раптом в тиші пролунав гидливий голос Алентайни:

— Фу, Пресвітла Матір, яка ж вона негарна!

Дівчинка закліпала очима — великими, навіть Еррегор їх розрізняв на дрібному обличчі дівчинки — а потім зненацька зайшлась плачем, закривши обличчя долоньками. Амір прикро поморщився, ну що за нестерпна жінка! Невже так важко промовчати, та яка їй справа до цієї дівчинки, можна подумати, в такій глушині комусь потрібні красуні! Може, вийде умовити Сардима напоїти її якимось зіллям, щоб вона оніміла? От Еррегору настало б щастя!

Несподівано до дівчинки метнувся Сагідарів спадкоємець, затулив її собою і, стиснувши кулаки, грізно повернувся до Алентайни.

— Ваша величносте, Івейна мій друг, ви не смієте її ображати, цим ви наносите образу і мені, спадкоємцю Герони!

Ти диви, хлопець молодець, заступився за подружку! А Алентайна сидить, кривиться. Вона й справді така твердолоба, не розуміє, що якщо все підтвердиться, то зараз перед нею стоїть майбутній амір Андалурсії? Якщо хлопчик підросте і зможе дихати вогнем, то Еррегор забере його з собою і оголосить спадкоємцем, а Герона вже як-небудь переб'ється, Сагідар собі ще народить.