Ми - дракони - Тала Тоцка

Еррегор Болігард втрачав зір. Це не було таємницею з тієї самої пам'ятної битви з Сюзеренним Драконом Світла Кетьяром Узерою біля Пікових Скель, коли він здобув перемогу, повну і беззастережну. Але клятий Кетьяр заблагав пощади, і Еррегор, як останній дурень, його пощадив. За що і поплатився. Сніп світла, викинутий драконом, що конав, засліпив Еррегора, і тепер він дивився на навколишній світ ніби через каламутне скло.

Так і були б хоч дракони, а то одна назва. Жаби літаючі, ось вони хто. І куди дивилася Пресвітла Матір, коли її Небесний Син створював цих літаючих лупатих страхолюдин? Не інакше, відпочити прилягла та задрімала. Справжнісінькі жаби!

Зате світло, яке вони випромінюють, засліплює ворогів, ось, наприклад, таких дурнів, як амір Болігард. А не був би дурнем, послухав би мудрого девіна Сардима, надів би світлонепроникну пов'язку, так і залишився б зрячим. Але в пов'язці не та маневреність і швидкість не та, він сподівався на своє звичайне везіння, адже вся Андалурсія вважає, що їх амір Болігард заговорений.

Еррегор зітхнув і покрутився в ліжку, потім встав, намагаючись не розбудити дружину, і вийшов на балкон. Ніч над Сіріданом стояла тепла, раніше він міг бачити і місяць, і зірки, а тепер лише розпливчаста пляма та тьмяні точки. Сардим тоді лаяв його, на чому світ стоїть, має право, разом росли, Сардим у них був за старшого. А аміру без потреби той зір відтоді, як пітьма поглинула його синів, а колиску Елісси знайшли на дні річки. На що йому здалися очі, якщо він ніколи не побачить своїх дітей і світло очей своїх, своє кохання, свою дружину Міррель?

На Алентайну ж дивитися йому немає ніякої потреби, вона навіть не подобалася йому ніколи, не в його вона смаку, недарма з двох сестер він відразу обрав Міррель. Він і одружився на ній тільки заради дітей після смерті коханої дружини, думалося, рідна тітка замінить їм матір. А потім не стало дітей, і Алентайна стала йому не потрібна Але не виганяти ж дружину із замку, тим більше, що, рятуючи аміранів, вона майже повністю виснажила свою ілламу, залишилися лише жалюгідні іскорки, якими йому ледь вдавалося підживити себе. Про те, щоб вона завагітніла, і мови не було, та й амір більше не хотів дітей.

Його старшим синам Арчибальду і Леграсу було б зараз тринадцять, Севастіану сім, а маленькій Еліссі п'ять. Тому й покинула його кохана Міррель, що так мало пройшло часу між пологами, хоч Сардим і попереджав.

Та якби він знав, замкнув би дружину з синами в найдальшому замку і близько б до неї не підходив, навіть не дихав би на неї. Той відвар, який варив їй Сардим, гасив в ній ілламу, і сам Сардим супив брови і дорікав аміру, що той не міг себе утримувати з дружиною. Ось вона і перестала його пити потайки від них обох.

Коли він дізнався, що Міррель чекає доньку, трохи з глузду не з’їхав від щастя, а Сардим кричав на нього і тупав ногами, тому що вже тоді знав, що вона не виживе. Якби був хлопчик, у них ще була б надія, а Елісса забирала у матері всі сили, і тоді Міррель взяла з нього слово, що він одружиться на її сестрі, щоб у дітей була гідна мати.

Амір годинами просиджував в її кімнаті, де наказав поставити картину, написану після народження Елісси, на якій були зображені його діти. Він багато відсипав тоді золота художнику, той довго мудрував над магічною рамкою, зате тепер з часом зображення на ній змінювалися, і Еррегор міг бачити, як би змінювалися його амірани.

Він нікого не підпускав до картини, навіть Алентайну, нічого їй на них дивитися. Почне стогнати і сипати докорами, що він про неї зовсім забув, а тільки витріщається на своїх нащадків, а йому буде так тоскно її слухати, що захочеться причавити. І нічого йому слухати, Еррегор Болігард жив минулим, оскільки сьогодення його не цікавило, а майбутнього у нього не було. І не тільки у нього, а у всій Андалурсії.

Без Вогнедишних Драконів пітьма поступово заповнить все, зараз він поки може, бореться з нею, але він один, йому все важче, то тут, то там знаходять вогнища пітьми, вона клубочиться і розростається, і тільки драконяче полум'я здатне випалити її ущент.

Йому б ще пару-трійку драконів в допомогу, але всі, хто залишилися — тепер просто Дракони Вогню, звучить як знущання. Вогонь у них в крові, тече по жилах, дає силу перетворюватися і літати, але викидати з горлянки помаранчеві язики полум'я, того самого, первородного вогню, вони більше не можуть.

Хто знає, за що Небесний Бог їх так покарав, чим прогнівили вони його і його Пресвітлу Матір, коли у Вогнедишних перестали народжуватися доньки, а самим драконам довелося шукати собі дружин серед звичайних жінок Андалурсії, тільки б в них іскрилася іллама. І ніяк не зрозумієш, може бути донька дракона, а іллами пів-жмені, а може донька лісника, яка живе в глушині, а іллама сяє, як той кетьярів пучок світла, пітьма його роздери…

А все ці люди, не живеться їм без магії, і казали вже, переказували, що магія лікує, вона ж і калічить, так ні, застосовують її з приводу і без. А магія вона що, вона завжди діє однаково — світлий шар допоможе, а з темного вирвався жмут і заклубочився де-небудь в передгір'ї або ущелині, печері або яру. І накопичується там, збирається, щоб вирватися одного разу і пожерти все навколо, якщо тільки не помітить її патруль вартових та не повідомить своєму аміру.

І добре, якби з розумом використовували, а то так, на всяку дурницю, що слова доброго не варта. Здавалося б, підніми свою дупу, вилізь на дерево та збери у себе в саду соковиту ягоду єленіки, так ні ж, сидить над магічним колом, буревій на дерево закликає. А той буревій візьми і повисмикуй всі дерева в саду з корінням та звали все на будинок телепня, пітьма його за ногу. І сидить, потім, заново чаклує, халупу свою відбудовує.