Приручити Дикого - Анна Лященко

Карада

.Я зробила помилку. Непробачну. Дурну. І ось тепер всі мої плани на сьогодні зірвані. Прийду додому і запишу у своїх дослідженнях: "Не можна годувати диких драконів перед заняттями!"

Мій Дикий наївся і тепер озирається на всі боки — шукає затишне місце, де б завалитися поспати! А як же наші заняття?

Так, згадую, скільки часу триває процес травлення. О ні! М'ясо він до завтра перетравлюватиме! Займатися сьогодні вже не вдасться. Ситий він навряд чи щось засвоїть. Чисто автоматично кладу руку йому на морду і збираюся встати, тримаючись за головний зубець. У цей момент Дикий видає протяжний стогін, який перетворюється на тихе скиглення.

- Ну, що знову з тобою? - погладжую його навколо зубця і дракон спокійно опускає морду на землю поруч зі мною і муркоче. Хм… А якщо… Забираю руку.

Дикий різко розплющує очі та здивовано-ображено дивиться на мене, тикаючись мордою в мою руку.

- Хочеш, значить, щоб я тебе там гладила? Жодних проблем! Позаймаємось і погладжу!

У відповідь цей лінивий ситий самець тільки легенько гарчить.

- Ще раз рикнеш — перестану гладити взагалі! - про всяк випадок тупнула ногою, щоб усвідомив серйозність моїх намірів! – Зараз позаймаємось і я тебе погладжу! Зрозумів? - Не знаю, як мені вдалося донести мою думку, але Дикий кивнув, ніби зрозумів мої слова! Він може так швидко навчатися?

- Значить так, — продовжую я. - Ти пам'ятаєш, що таке день?

Підходжу до скелі, де я минулого разу малювала йому пояснювальні картинки, збираючись пояснити, що таке ранок, день та вечір, щоб надалі він зміг орієнтуватися за часом. Але виявляю, що моїх малюнків на скелі нема! Як ящірка язиком злизала! Дощів же не було ці дні, правда? Хмуро згадую. А мій Дикий у цей час наполегливо роздивляється то свій хвіст, то пазурі на передніх лапах. Можу заприсягтися, що його більше турбує манікюр, аніж наші заняття.

– Так. Де. Мої. Наочні. Посібники! - виділяю кожне слово і виблискую очима. Ой, здається я у частковому обороті! Богиня Гір! Це як мене треба було роздратувати…. Я коли спеціально пробувала, у мене так не виходило!

Ну що ж, це мені тільки на руку! Сподіваюся, Дикий усвідомить свою помилку! Може погарчати трохи для вірності?

Намагаюся гарчати, але я в частковому обороті не дуже собою володію, і вийшло тільки якесь шипіння. Сподіваюся, що звучало загрозливо.

Схоже, пройняло! Дикий дістає зубами з потухлого багаття обвуглену головню і простягає мені.

Відновлюю більш звичний мені людський образ і шиплю крізь зуби, демонструючи, що до прощення ще далеко:

- Дякую. Отже, розпочинаємо урок. - Дикий плюхається на зад і якось зовсім по-звірячому свербить себе задньою лапою за вушним отвором. Кричуще порушення всіх правил пристойності! Включу до плану занять ще й уроки з етикету.

- Припини! Ти на уроці, а не у своїй печері!

Дикий перестає свербіти та так і завмирає з піднятою лапою.

Малюю знову гори, тепер я знаю їхні назви та озвучую, тикаючи пальцем у малюнок та у бік оригіналу:

- Це – Гора Надії. А це – гора Близнюків.

Схиляє голову набік, йому цікаво! Зацікавився чи почув знайомі слова? Може він справді здичавілий і вдасться знайти його родичів?

Раян

Та що з цим дівчиськом не так?!

Чіпати самця за головний зубець при кожній нагоді та корчити із себе святу невинність! Я дізнавався, Карада – дочка посла Імперії у Диких Землях. Вік у неї цілком такий уже….ммм… відповідний… А веде собі наче тільки з яйця вилупилася! Причому десь в інституті шляхетних дракониць! Цікаво, а може вона й справді в якійсь глушині виховувалась чи в закритому закладі для дівчаток?

- Ну що знову з тобою? – вона знову це робить зі мною… Кладу морду на землю і муркочу. Занурююсь у нірвану, як у ванну, в якусь субстанцію, що солодко дурманить… Насолоджуюся відчуттями, які раптом різко припиняються. Та яких степових ящірок ти начиталася, дрібна?

- Хочеш, значить, щоб я тебе там гладила? Жодних проблем! Позаймаємось і погладжу!

Що??? Карррада!

- Ще раз рикнеш — перестану гладити взагалі! – Ще й ніжкою тупає! Нічого, настане час, коли ці самі ніжки… Тряхнув головою, щоб відігнати видіння, де ці ніжки будуть. - Зараз позаймаємося, і я тебе погладжу! Зрозумів?

Я нічого не зрозумів! Я навіть не слухав! Але, здається, вона сприйняла рух моєї голови як кивок на знак згоди. Ричу подумки, намагаючись, щоб моя мучителька не помітила мого невдоволення. Це небезпечно, я вже зрозумів.

- Значить так. Ти пам'ятаєш, що таке день?

Еее, навіщо ти йдеш до скелі? Я ледве стер, все, що ти там намалювала минулого разу! Розглядає незайману чисту скелю і хмуриться, скоса на мене. А я що, я нічого, у мене тут хвіст довгий. І ще ось пазурі, гострі. Я ні причому!

– Тааак. Де. Мої. Наочні. Посібники? – Богиня Гір! У частковому обороті вона чудова! Тільки шипить якось жалібно. Гаразд, хай малює, потім знову за нею приберусь. Дістаю вугілля з багаття, добре, що те уже згасло, і з винною мордою простягаю Караді.

- Дякую. Отже, розпочинаємо урок. – Мені залишається лише смиренно сісти та вислухати її лекцію. Ось тільки від її шипіння трохи ліве вухо заклало, Не замислюючись про наслідки, підіймаю лапу та сверблю за вушним отвором.

- Припини! Ти на уроці, а не у своїй печері!

Богиня Гір! Врятуй!

Я так і завмер з піднятою лапою. А чи не загралася вона в учительку? Ні, звичайно, в іншому контексті це мене завело б, але ось у прямому сенсі — мені не подобається!

А вона знову щось там малює:

- Це – Гора Надії. А це – гора Близнюків.

О! Схиляю голову набік, а Карада підготувалася! Назви гір з'ясувала.

Мені навіть трохи соромно стало, що я дівчину за носа вожу. Але в неї такий милий носик! І гострі зубки, протвережую себе. Мені не пощастить, якщо вона правду дізнається!