Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
Я склав руки, щоб не ворушити ними.
— То як саме ми вчинимо?
— А ти не любиш балачок, еге ж? — промовила вона й уривчасто, розчаровано зітхнула. — Ну, гаразд, одразу до діла. Скільки тобі потрібно?
— Усього один талант чи щось таке, — сказав я. — Власне кажучи, вісім йотів.
Вона серйозно захитала головою; її солом’яне волосся загойдалося туди-сюди.
— Боюся, я так не можу. Мені невигідно давати півгрошові позики.
Я насупився.
— А скільки тобі вигідно?
— Чотири таланти, — відповіла вона. — Це мінімум.
— А відсотки?
— П’ятдесят відсотків раз на два місяці. Отже, якщо ти хочеш позичити якнайменше, наприкінці семестру вийде два таланти. Можеш, якщо захочеш, погасити борг повністю, сплативши шість. Але поки я не отримаю весь основний борг, доведеться щосеместру платити по два таланти.
Я кивнув, не надто дивуючись. Навіть найзахланніший лихвар правив би десь учетверо менше.
— Але я сплачуватиму відсотки за гроші, які мені насправді не потрібні.
— Ні, — відповіла вона, серйозно поглянувши мені у вічі. — Ти сплачуватимеш відсотки за гроші, які взяв у позику. Такі умови.
— Як щодо двох талантів? — запитав я. — Тоді наприкінці…
Деві урвала мене, замахавши руками.
— У нас тут не торгуються. Я просто повідомляю тебе про умови позики. — Деві винувато всміхнулася. — Вибач, що я не роз’яснила цього одразу.
Я подивився на неї, звернув увагу на її плечі, на те, як вона дивилася мені у вічі.
— Гаразд, — покірно сказав я. — Де підписуватися?
Вона дещо спантеличено на мене глянула, злегка наморщивши лоба.
— Не треба нічого підписувати. — Вона відкрила шухляду й витягнула з неї маленьку брунатну пляшечку зі скляним корком. Поклала біля неї на стіл довгу шпильку. — Лише трохи крові.
Я сидів на стільці, заклякши та опустивши руки.
— Не турбуйся, — заспокоїла вона мене. — Шпилька чиста. Мені потрібно всього три добрі краплі.
До мене нарешті повернувся голос.
— Ти, певно, жартуєш.
Деві схилила голову набік, і один краєчок її рота вигнувся в ледь помітному усміху.
— Ти що, не знав? — здивовано промовила вона. — Рідко хто приходить сюди, не знаючи всього.
— Не можу повірити, що хтось реально… — Я замовк, бо мені забракло слів.
— Не всі, — пояснила вона. — Зазвичай я веду справи зі студентами та колишніми студентами. Люд із цього боку річки подумав би, що я — якась відьма, демониця, чи ще якусь таку маячню. Члени ж Аркануму чудово знають, навіщо мені потрібна кров і що я можу з нею зробити.
— Ти теж членкиня Аркануму?
— Колишня, — відповіла вона, її усміх дещо зблякнув. — Перш ніж піти, я стала ре’ларом. Я знаю достатньо, щоб добратися до людини коли заманеться, маючи трохи її крові. Я можу прикінчити тебе де завгодно.
— Зокрема, — промовив я, не вірячи своїм вухам і думаючи про воскову ляльку Гемма, яку я зліпив на початку семестру. То було лише волосся. З кров’ю зв’язок виходив значно ефективнішим. — Ти могла б мене вбити.
Вона відверто на мене поглянула.
— Ти страшенно тупий як на нову зірку Аркануму. Подумай про це як слід. Чи займалася б я цим далі, якби регулярно вдавалася до зловживань?
— Майстри про це знають?
Вона розсміялася.
— Тіло Господнє, та звісно, що ні. Констебль, єпископ і моя мати теж не знають. — Вона показала на свої груди, а тоді на мене. — Знаю я й знаєш ти. Зазвичай цього досить, щоб забезпечити добрі робочі стосунки між нами.
— А що буває не зазвичай? — спитав я. — Що, як наприкінці семестру в мене не буде для тебе грошей? Що тоді?
Вона безтурботно розвела руками.
— Тоді ми про щось домовимось. Як розумні люди. Може, ти на мене попрацюєш. Розповіси мені якісь таємниці. Надаватимеш мені якісь послуги. — Вона всміхнулася та повільно, хтиво мене оглянула, сміючись із мого зніяковіння. — Якщо ж стане зовсім кепсько й ти виявиш надзвичайне небажання співпрацювати, я б, мабуть, змогла продати комусь твою кров, щоб відшкодувати собі збитки. Вороги є в усіх. — Вона невимушено знизала плечима. — Але в мене ситуація ще ніколи не опускалася до такого рівня. Зазвичай загрози досить, щоб люди поводилися правильно.
Вона побачила вираз мого обличчя, і в неї трохи згорбилися плечі.
— Та ну тебе, — лагідно сказала вона. — Ти прийшов сюди, очікуючи, що побачиш якогось товстошийого ґелета з побитими суглобами пальців. Ти був готовий укласти угоду з людиною, готовою розмалювати тебе в десяток різних кольорів пекла, якщо ти спізнишся на день. Мій спосіб кращий. Простіший.
— Це божевілля, — промовив я й зіп’явся на ноги. — Аж ніяк.
З обличчя Деві зникла веселість.
— Опануй себе, — сказала вона, явно дратуючись дедалі сильніше. — Ти поводишся, наче якийсь фермер, який думає, ніби я норовлю купити його душу. Це ж лише трішки крові, щоб я могла тримати тебе під ковпаком. Це як застава. — Вона заспокійливо змахнула обома руками, ніби розгладжуючи повітря. — Гаразд, ось що я тобі скажу. Я дозволю тобі позичити половину від мінімуму, — вичікувально поглянула на мене. — Два таланти. Так легше?
— Ні, — відказав я. — Вибач, що згайнував твій час, але я так не можу. Тут поблизу є ще якісь ґелети?
— Звісно, — холодно промовила вона. — Але я не відчуваю особливого бажання розголошувати подібну інформацію. — Вона насмішкувато схилила голову набік. — До речі, сьогодні ж запалок, так? Хіба тобі не потрібно оплатити навчання до завтрашнього полудня?
— Тоді я знайду на це гроші сам, — різко вимовив я.
— Я й не сумніваюся — ти ж такий розумничок. — Деві відмахнулася від мене тильним боком долоні. — Іди собі на здоров’я. Згадай Деві добрим словом за два місяці, коли якийсь головоріз буде вибивати зубки з твого милого ротика.
Пішовши від Деві, я, стривожений і роздратований, почав блукати вулицями Імрі, намагаючись дати раду своїм думкам. Намагаючись зрозуміти, як можна впоратися з моєю проблемою.
Шанси погасити позику в два таланти в мене були чималі. Я сподівався, що скоро дістану підвищення в Промислі. Діставши дозвіл на роботу над власними проектами, я міг би почати заробляти по-справжньому. Треба було лише достатньо довго повчитися. Це було лише питанням часу.
Ось що я насправді брав у позику — час. Іще один семестр. Хто знає, які можливості можуть відкритися протягом наступних двох місяців?
Але навіть намагаючись умовити себе на це, я усвідомлював правду. Це була погана ідея. Так я напрошувався на проблеми. Я переборю свою гординю та подивлюся, чи не може Віл, Сім або Совой позичити мені необхідні вісім йотів. Я зітхнув, подумки прирікаючи себе на сон надворі та пошуки їжі на смітниках протягом семестру. Принаймні гірше,