Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
Отже. Ми мусимо підійти до теми певної жінки не крадькома, а з неквапливою обережністю. Ця жінка настільки дика, що мені страшно підійти до неї надто швидко навіть в оповіді. Якщо я необережно ворухнуся, сама думка про неї може злякатися й раптово втекти.
Тож я заради неквапливої обережності розповім про те, як з нею зустрівся. А для цього я мушу розповісти про події, що привели мене, аж ніяк не з власної волі, на другий берег річки, до Імрі.
Свій перший семестр я закінчив, маючи три срібних таланти та один йот. Незадовго до цього ці гроші здалися б мені багатющим скарбом. Тепер я просто сподівався, що їх вистачить на ще один семестр навчання та ліжко в Гніздах.
Останній виток кожного семестру в Університеті відводили під вступні іспити. Заняття скасовували, і майстри проводили іспити щодня по кілька годин. Плата за навчання в наступному семестрі залежала від результатів студента. День і час проходження вступних іспитів визначався жеребкуванням.
Від коротенької співбесіди залежало чимало. За кілька пропущених запитань плату за навчання цілком могли подвоїти. Через це призначення на іспити ближче до кінця витка високо цінувалися, бо вони забезпечували студентам більше часу на навчання та підготовку. Після жеребкування починалася жвава торгівля часом іспитів. Усі добивалися зручного для себе часу й вели обмін грішми та послугами.
Мені пощастило витягнути середину ранку запалка, останнього дня вступних іспитів. За бажання я міг продати свій час, але я волів мати більше часу на підготовку. Я знав, що мої результати муситимуть бути блискучими, позаяк кілька майстрів тепер були не в захваті від мене. Мій попередній трюк із підслуховуванням відпадав. Тепер я знав, що за це можуть відрахувати, а піти на такий ризик я не міг.
Попри довгі дні, які я провів у підготовці разом з Вілом і Сімом, на вступних іспитах було важко. На багато запитань я відповів з легкістю, але Гемм не приховував своєї ворожості й ставив запитання з кількома відповідями, щоб жодні мої слова не могли бути правильними. З Брандером теж було важко: він явно допомагав Геммові не забувати про свою образу. Розкусити Лоррена було неможливо, але я відчував його осуд, хоч і не бачив осуду на його обличчі.
Далі я совався на стільці, тим часом як майстри обговорювали мою плату за навчання. Їхні голоси попервах були спокійними та притишеними, але згодом стали трохи гучнішими. Врешті-решт Кілвін підвівся й замахав на Гемма пальцем, кричачи та гепаючи другою рукою по столу. Гемм зберігав спокій краще, ніж зберігав би його я, стикнувшись із розлюченим ревучим рукотворцем завважки двадцять стоунів.
Після того як Ректорові вдалося повернути собі контроль над усім, мене викликали, і я отримав розписку. «Е’лір Квоут. Осінній семестр. Плата за навчання: 3 тлн. 9 йт. 7 зал.»
На вісім йотів більше, ніж було в мене. Виходячи з Зали Майстрів, я відмахнувся від відчуття порожнечі всередині та спробував вигадати якийсь спосіб здобути ще грошей до завтрашнього полудня.
Я ненадовго зупинився біля двох міняйл-шалдійців на нашому березі річки. Як я й передчував, вони не стали позичати мені навіть тоненького шима. Хоч я й не здивувався, це мене отверезило, знову нагадавши про те, як сильно я відрізняюся від інших студентів. Вони мали рідних, які оплачували їм навчання, надавали їм фінансування, щоб було чим покривати витрати на життя. Вони мали поважні імена, завдяки яким могли позичати гроші в скруті. Вони мали речі, які можна було заставити чи продати. На найгірший випадок у них були домівки, до яких можна було повернутися.
У мене нічого з цього не було. Якби я не спромігся знайти ще вісім йотів на навчання, то мені було б абсолютно нікуди йти.
Позичити в друга начебто було найпростіше, але я надто високо цінував своїх нечисленних друзів, щоб ризикувати втратити їх через гроші. Як казав мій батько: «Є два певні способи втратити друга: перший — позичити грошей, другий — дати грошей у позику».
До того ж я як міг приховував свою страшну бідність. Гордість — не лише дурість, а й потужна сила. Я став би просити в них грошей лише за зовсім нагальної потреби.
Я ненадовго замислився, чи не спробувати здобути ці гроші кишеньковими крадіжками, але знав, що це — кепська ідея. Якби мене спіймали на гарячому, коли я поліз у чиюсь кишеню, я б одержав не просто потиличника. У найкращому разі я б дістав у в’язниці й мене б судили за залізним законом. У найгіршому — я б опинився на рогах і мене б відрахували за поведінку, не гідну члена Аркануму. Я не міг так ризикувати.
Мені був потрібен ґелет, один з тих небезпечних людей, які позичають гроші людям у безвихідному становищі. Можливо, ви чули, як їх романтично називають мідними яструбами, але частіше їх називають шимодерами або позичайками. Хоч як їх називати, вони існують повсюди. Важко лише знайти їх. Вони здебільшого доволі потайні, оскільки їхня діяльність у найкращому разі напівзаконна.
Але життя в Тарбієні мене дечого навчило. Я потинявся кілька годин доволі сумнівними корчмами довкола Університету, зав’язуючи невимушені розмови та ставлячи невимушені запитання. Потім завітав до ломбарду під назвою «Гнутий гріш» і поставив кілька більш посутніх запитань. Врешті-решт я дізнався, куди мені треба йти. За річку, до Імрі.
Розділ п’ятдесятий
Торги
Імрі лежав трохи більше ніж за дві милі від Університету, на східному боці річки Ометі. Позаяк від Тарбієна до нього було лише два дні їзди швидкою каретою, там оселилося безліч заможних шляхтичів, політиків і придворних. Він був розташований у зручній близькості до центру врядування Союзом, водночас будучи достатньо далеко від запаху гнилої риби, гарячого дьогтю та блювотиння п’яних моряків.
Імрі був центром мистецтв. Там були музиканти, драматурги, скульптори, танцюристи й ті, хто займалися сотнею інших, менших мистецтв, навіть найнижчим з них усіх — поезією. Артисти приїздили до Імрі, тому що в ньому було те, чого найбільше потребує кожен митець, — вдячна, заможна аудиторія.
Корисною для Імрі була й близькість до Університету. Доступ до каналізації та симпатичних ламп підвищував якість повітря в місті. Знайти якісне скло було просто, тож вікна та дзеркала були повсюди. Окуляри й інші шліфовані лінзи були дорогі, але легкодоступні.
Однак ці два міста недолюблювали одне одного. Більшості мешканців Імрі не подобалася думка про те, що тисяча умів грається з темними