Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
— Тімоті. — Елодін показав на нього довгим пальцем. — Іди з нами.
Елодін провів нас іще кількома коридорами, не такими довгими, і врешті-решт дістався важких дерев’яних дверей із ковзкою панеллю на рівні очей. Відсунув її й зазирнув усередину.
— Як він там?
— Сидів тихо, — відповів здоровань. — Спав, здається, небагато.
Елодін посмикав за засув, а тоді повернувся до широкоплечого чолов’яги; його обличчя ставало дедалі похмурішим.
— Ти його замкнув?
Чолов’яга був на цілу голову вищий за Елодіна, а важив, мабуть, удвічі більше, але коли босий майстер спрямував на нього злий погляд, він пополотнів.
— Не я, майстре Елодін, а…
Елодін урвав його різким жестом.
— Відімкни.
Тімоті почав вовтузитися зі зв’язкою ключів.
Елодін витріщався на нього й далі.
— Алдера Віна утримувати не можна. Він може приходити і йти коли забажає. Йому нічого не можна додавати до їжі, якщо він конкретно цього не попросить. Винним у цьому я вважаю тебе, Тімоті Дженерой. — Елодін тицьнув його довгим пальцем у груди. — Якщо я дізнаюся, що Віна було приспано чи знерухомлено, то поїду верхи на тобі, голому, вулицями Імрі, наче на маленькому рожевому поні. — Він зиркнув на нього. — Йди.
Хлоп кинувся так швидко, як тільки міг, при цьому не переходячи на біг.
Елодін повернувся до мене.
— Можеш заходити, але не зчиняй шуму й не роби різких рухів. Не говори, якщо він не заговорить до тебе. Якщо таки заговориш, то говори стиха. Ясно?
Я кивнув, і він відчинив двері.
Я не очікував побачити таку кімнату. Крізь високі вікна проникало денне світло, в якому було видно чимале ліжко й стіл зі стільцями. Стіни, стеля й підлога були оббиті товстою білою тканиною, що приглушувала навіть найтихіші звуки з коридору. Ковдри з ліжка було прибрано, і в них закутався, притулившись до стіни, худий чоловік років тридцяти.
Елодін зачинив двері, і принишклий чолов’яга трохи здригнувся.
— Віне, — тихо промовив Елодін, наблизившись до нього. — Що сталося?
Алдер Він підняв ошелешений погляд. Він був худий, як жердина, і голий до пояса під ковдрою, волосся в нього було страшенно закудлане, а очі — великі та круглі. Він тихо заговорив дещо надтріснутим голосом:
— У мене все було гаразд. Але люди навкруги балакали, собаки, бруківка… Я зараз просто нездатен це терпіти.
Він притиснувся до стіни, і ковдра спала з його кістлявого плеча. Я з величезним подивом побачив у нього на шиї свинцевий ґілдер. Ця людина була повноправним арканістом.
Елодін кивнув.
— Чому ти на підлозі?
Він поглянув на ліжко з панічним жахом в очах.
— Я ж упаду, — тихо сказав він; у його голосі вчувалося щось середнє між жахом і ніяковістю. — А ще там пружини й планки. Цвяхи.
— Як ти зараз? — лагідно запитав Елодін. — Не хочеш повернутися разом зі мною?
— Ні-і-і-і-і. — Він безнадійно, розпачливо закричав, міцно заплющивши очі й щільніше загорнувшись у ковдру. Через тонкий пронизливий голос його благання брало за душу сильніше, ніж якби він ревів.
— То нічого. Можеш залишитися, — тихо запевнив Елодін. — Я ще до тебе зайду.
Тут Він розплющив очі, явно збентежившись.
— Не принось із собою грому, — наполегливо попрохав він. Дістав одну худу руку з-під ковдри й схопився за Елодінову сорочку. — Але мені потрібен болотяний хвощ і синьопух, і кістки теж. — Він говорив із завзяттям у голосі. — Наметові кістки.
— Я їх принесу, — запевнив його Елодін і жестом звелів мені, задкуючи, вийти з кімнати. Я так і зробив.
Елодін із похмурим обличчям зачинив за нами двері.
— Він знав, у що лізе, коли став моїм ґілером. — Він повернувся й пішов коридором. — А ти не знаєш. Ти нічого не знаєш про Університет. Про те, який це ризик. Ти гадаєш, що це місце — чарівний край, майданчик для ігор. А це не так.
— Це так, — огризнувся я. — Це — майданчик для ігор, і всі інші діти мені заздрять, бо мені випало погратись у «хай тебе відшмагають до крові й витурять з Архівів», а їм — ні.
Елодін зупинився й повернувся до мене.
— Гаразд. Доведи, що я помиляюся. Доведи, що ти це продумав. Навіщо Університету, де немає й півтори тисячі студентів, божевільня завбільшки з королівський палац?
Я напружено замислився.
— Більшість студентів — із заможних родин, — промовив я. — Їм жилося легко. Коли ж їм доводиться…
— Аж ніяк, — зневажливо відповів Елодін і, повернувшись, пішов коридором. — Річ у тому, що ми вивчаємо. У тому, як ми навчаємо рухатися свій розум.
— Отже, від шифрування й граматики божеволіють, — промовив я, постаравшись сформулювати це як твердження.
Елодін зупинився й рвучко відчинив найближчі двері. У коридор долинули нажахані крики.
— …В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! — за відчиненими дверима я побачив юнака, який намагався вирватися зі шкіряних пут, якими його прив’язали до ліжка за зап’ястки, стан, шию та гомілки.
— Від тригонометрії та логіки в схемах такого не буває, — промовив Елодін, дивлячись мені у вічі.
— ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В… — Крики продовжувалися безперервним наспівом, схожим на нескінченний бездумний гавкіт собаки вночі.— …МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ…
Елодін зачинив двері. Хоча крізь товсті двері мені й досі було трохи чутно крики, майже цілковита тиша приголомшувала.
— Знаєш, чому це місце називають Кублом? — запитав Елодін.
Я хитнув головою.
— Бо сюди потрапляють, коли звіріють. — Він дико посміхнувся. І страхітливо розреготався.
Елодін провів мене низкою довгих коридорів до іншого крила Черепниці. Нарешті ми зайшли за ріг, і я побачив дещо нове — двері, повністю виготовлені з міді.
Елодін вийняв з кишені ключ і відімкнув їх.
— Люблю посидіти тут, як вертаюся, — невимушено пояснив він, відчинивши двері. — Перевір мою пошту. Полий рослинки й таке інше.
Він стягнув із себе одну шкарпетку, зав’язав її вузлом і підіпхнув під двері, щоб не зачинилися.
— Сюди приємно навідуватись, але, розумієш… — Він потягнув за двері, пересвідчуючись, що вони не зачиняться самі собою. — Ніколи більше.
Найперше в тій кімнаті я помітив щось дивне в повітрі. Попервах я думав, що в ній, можливо, є звукоізоляція, як в Алдера Віна, але роззирнувшись довкола, побачив, що стіни та стеля в ній із голого сірого каменю. Далі я подумав: можливо, повітря тут сперте. От тільки, вдихнувши, я відчув запах лаванди та свіжої постільної білизни. Я майже відчував тиск на вуха, ніби перебував глибоко під водою — от тільки це, звісно, було не так. Я