Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— Чому ви не хочете мене навчати?

— Тому що з едема ру виходять надзвичайно погані учні, — безцеремонно заявив він. — У них добре виходить зубрити, але вивчення іменування вимагає такої самовідданості, якою рідко відзначаються такі обідранці, як ти.

Я так сильно й швидко розлютився, що навіть відчув, як мене залило краскою. Спершу запалало обличчя, а тоді — груди та руки. Стало дибки волосся на руках.

Я глибоко вдихнув.

— Шкода, що ваш досвід спілкування з ру вийшов не зовсім ідеальним, — обережно промовив я. — Дозвольте вас запевнити, що…

— О Боги, — зітхнув із відразою Елодін. — Ти ще й підлиза. Тобі не вистачає сили духу та міцності тестикул, щоб у мене навчатися.

У мені закипіли різкі слова. Я постарався їх не вимовити. Він намагався мене спровокувати.

— Ви не кажете мені правди, — промовив я. — Чому ви не хочете мене навчати?

— Тому ж, чому не хочу цуценя! — крикнув Елодін, замахавши руками в повітрі, як фермер, що намагається зігнати ворон із поля. — Тому що ти замалий на зріст, щоб бути іменувачем. У тебе надто зелені очі. Пальців не стільки, скільки треба. Повертайся, коли підростеш і знайдеш годящу пару очей.

Ми довго витріщались один на одного. Врешті-решт він знизав плечима й пішов знову.

— Гаразд. Я покажу тобі чому.

Ми пішли дорогою на північ. Елодін рухався без поспіху, підіймаючи камінці й закидаючи їх поміж дерев. Він підстрибував, зриваючи листя з низьких гілок, а його мантія майстра при цьому дурнувато здіймалася. Одного разу він зупинився й майже півгодини простояв нерухомий і напружений, витріщаючись на папороть, яка повільно гойдалася на вітрі.

Але я вперто тримав язика за зубами. Я не питав: «Куди ми йдемо?» чи: «На що ви дивитесь?» Я знав сотню історій про маленьких хлопчиків, які гайнували запитання чи бажання через власну балакучість. У мене лишалося два запитання, і я збирався мати з них якийсь зиск.

Врешті-решт ми вийшли з лісу, і дорога обернулась на стежку, що вела широчезною галявиною до величезного особняка. Він був більший за Рукотворню, мав елегантні обриси, дах із червоної черепиці, високі вікна, арочні двері та стовпи. Були там фонтани, квіти, живоплоти…

Але щось було зовсім не так, як треба. Що ближче ми підходили до воріт, то сильніше я сумнівався, що це — маєток якогось шляхтича.

Можливо, щось таке було в оформленні садів або ж річ була в тому, що паркан із кутого заліза, який оточував галявини, був майже десять футів заввишки і, як підказувало мені досвідчене злодійське око, на нього неможливо було видертися.

Двоє чоловіків із серйозними очима відчинили ворота, і ми пішли стежкою далі, до парадних дверей. Елодін поглянув на мене.

— Уже чув про Гавань?

Я хитнув головою.

— Вона має й інші імена: Кубло, Черепниця…

Університетська божевільня.

— Вона величезна. Як… — Я замовк, не вимовивши запитання.

Елодін усміхнувся на весь рот: зрозумів, що мало не спіймав мене.

— Джеремі, — звернувся він до кремезного чолов’яги, що стояв біля парадних дверей. — Скільки в нас сьогодні гостей?

— Вам могли б повідомити за столом, пане, — знічено промовив він.

— Скажи на око, — попросив Елодін. — Тут же всі свої.

— Триста двадцять? — промовив чолов’яга, знизавши плечима. — Триста п’ятдесят?

Елодін постукав кісточкою одного пальця по товстих дерев’яних дверях, і чолов’яга кинувся їх відмикати.

— Скільки ще могли б у нас розміститися за потреби? — спитав у нього Елодін.

— Іще сто п’ятдесят — з легкістю, — запевнив Джеремі, не без зусилля відчинивши величезні двері. — Як припече, то, гадаю, і більше.

— Бачиш, Квоуте? — Елодін підморгнув мені. — Ми готові.

Прохід усередину був величезним, з вітражними вікнами та склепінчастими стелями. Підлога була з мармуру, начищеного до дзеркального блиску.

Там панувала моторошна тиша. Я не міг зрозуміти, чому. Божевільня Розшир’я в Тарбієні була незмірно менша за цю будівлю, а гамору там було, як у борделі, повному сердитих котів. Його було чути за милю попри шум міста.

Елодін почимчикував до великого письмового столу, за яким сиділа молода жінка.

— Чому надворі нікого немає, Еммі?

Вона натужно йому всміхнулася.

— Сьогодні вони надто некеровані, пане. Нам здається, що скоро буде буря. — Вона дістала з полиці облікову книгу. — Та ще й повня ось-ось буде. Ви ж знаєте, що це таке.

— Звісне діло. — Елодін зігнувся й почав розшнуровувати черевики. — Куди цього разу запроторили Віна?

Вона перегорнула кілька сторінок у книзі.

— На другий поверх, на схід. До 247-ї.

Елодін підвівся й поставив черевики на стіл.

— Приглянь за ними, будь ласка. — Вона невпевнено йому всміхнулася й кивнула.

Я ледве втримався від нової порції запитань.

— Здається, Університет витрачає на це страшенно багато грошей, — зауважив я.

Елодін проігнорував мене й, повернувшись, пішов у самих шкарпетках нагору широкими мармуровими сходами. Далі ми зайшли до довгого білого коридору, обрамленого рядами дерев’яних дверей. Тепер я нарешті чув звуки, яких очікував від подібного закладу. Стогони, ридання, нескінченні балачки, крики — і все це ледь-ледь чутно.

Елодін пробіг кілька кроків, а тоді зупинився; його ноги в панчохах заковзали гладенькою мармуровою підлогою, а мантія майстра замаяла в нього за спиною. Повторив це: зробив кілька швидких кроків, а тоді ковзнув на чималу відстань, розкинувши руки для рівноваги.

Я й далі йшов поруч з ним.

— Як на мене, майстри б могли знайти й інше, ближче до науки застосування коштам Університету.

Елодін і не глянув на мене. Крок. Крок, крок, крок.

— Ти намагаєшся виманити в мене відповіді на запитання, яких не ставиш, — ковзь. — Це нічого не дасть.

— Ви намагаєтеся видурити в мене запитання, — відзначив я. — Здається, це цілком справедливо.

Крок, крок, крок. Ковзь.

— То якого милого ти взагалі зі мною морочишся? — запитав Елодін. — Кілвінові ти цілком до вподоби. Чому б тобі не задовольнити свої амбіції його коштом?

— Я вважаю, що ви знаєте те, чого мені не навчитися більше ніде.

— Наприклад?

— Те, що я хотів знати, відколи вперше побачив, як хтось кличе вітер.

— Ім’я вітру, так? — Елодін підняв брови. Крок. Крок. Крок-крок-крок. — Це складно, — ко-о-о-о-о-овзь. — Чого це ти вирішив, що я хоч приблизно знаю, як кликати вітер?

— Методом виключення, — відказав я. — Таким не займається більше ніхто з майстрів, тож це, певно, ваш коник.

— За твоєю логікою я також мав би відати солінадськими танцями, рукоділлям і конокрадством.

Ми дісталися кінця коридору. Елодін, який саме ковзнув і не встиг зупинитися, мало не збив з ніг величезного плечистого чолов’ягу, що ніс книжку у твердій палітурці.

— Перепрошую, пане, —