Небесний Легіон - Наталія Глушко

Ранковий туман ще стелився над пагорбами, коли вартові на баштах помітили незвичайний відблиск на північному горизонті. Це не було сонце, що грало на ранковій росі. Вже за кілька хвилин стало зрозуміло—до табору Ларії наблизилася армія.

Солдати завмерли, з острахом вдивляючись у темні силуети, що виринали з-за пагорбів. Але незабаром тривогу змінила надія — то були не вороги. То були лучники Грінмоланду.

На чолі війська верхи на неймовірних розмірів коні  їхав високий чоловік у темно-зеленому плащі, з розкішним луком за спиною. Його темно-русяве волосся було заплетене у вузол, а срібна пряжка у вигляді золотої стріли виблискувала на сонці. Це був генерал Літорн, легендарний воєначальник ельфійських лучників, відомий всьому світу своєю майстерністю та холоднокровністю у бою.

Його загін складався з трьох тисяч найкращих лучників Ґрінмоланду — високих, худорлявих ельфів із проникливими очима, які бачили на десятки метрів уперед, і руками, що могли натягнути луки із силою, немислимою  для людей. Вони могли поцілити білці в око з відстані ста кроків і випускати по три стріли за один підйом.

Коли Літорн наблизився до табору, його зустрів Ардус–головнокомандувач Ларійської армії.

– Я знав, що Грінмоланд не залишить нас у біді, – озвався генерал.

– Ми не могли стояти осторонь, коли Ларія попросила про допомогу,– відповів Літорн. Його голос був спокійний, але твердий, наче лезо меча.

—Сьогодні наші стріли стануть останнім, що побачить ворог. Одразу після прибуття Літорна прямо по середині  табору спалахнуло синє світло. Магічний портал розкрився з легким тріском, і з нього вийшли низькі, але кремезні, широкоплечі фігури — гноми Вердінону. Вони  прийшли не з порожніми руками. Військові побачили величезні ящики зі  зброєю та бронею, яку вони кували в розпечених печах Гутольських гір.

Попереду стояв їхній лідер – Крон Торнборн , майстер-коваль, чиє ім’я лякало навіть хелдорських командирів. Його борода була сплетена у складні вузли, а груди вкривала срібна кіраса із вигравіруваними рунами.

— Ви просили зброю – і ось вона,— сказав він, гримнувши по важкому дерев’яному ящику.

– Гноми ніколи не кидають друзів у біді.

Ми прийняли рішення не передавати зброю в підземелля Кронігасу, а передати її одразу на передову, щоб уникнути зайвої бюрократії і затримок. Вона потрібна вам на вчора, тому, нехай пробачать мене їхні величності Кролін і Мірін, але я прийняв це рішення всупереч їхньому рішенню.

Генерал Ардус підійшов до Крона Торнборна, взяв один із мечів і провів пальцями по рунічних символах на його лезі.

– Ця зброя змінить хід війни.

– Головне – бийте ворога сильніше, ніж наші ковалі б’ють молотом по сталі, —пробурмотів Крон, усміхаючись під густі вуса.

Коли сонце піднялося над горизонтом, ларійська армія виступила в бій.

Літорн та його лучники розділилися на кілька загонів, зайнявши висоти на пагорбах та між деревами. Здатність ельфів зливатися з природою добряче допомагала їм залишатися непоміченими. Ніхто не міг виявити ельфа в лісі, якщо тільки він сам того не хотів.

Як тільки перші ряди хелдорських солдатів показалися на горизонті, наче грім пролунав гучний  наказ Літорна:

– Перший залп!

Тисячі стріл піднялися у небо одночасно, закриваючи сонце. Вони сипалися на ворога, мов весняна  злива, пробиваючи шоломи, щити й навіть найміцніші обладунки.

Хелдорці запанікували, намагаючись сховатися під щитами, але ельфи діяли швидко.

– Другий залп!

Ще тисячі стріл знову прорідили лави ворога. Літорн зухвало посміхнувся.

– Третій залп – вогняні стріли!

Тисячі стріл з палаючими наконечниками зі свистом посипалися на наметове містечко хелдорців і орків  підпалюючи його. Вогонь охопив вороже військо, змушуючи його відступати.

У цей момент з-за пагорба вийшла ларійська піхота, до зубів озброєна подарунками від бородатих коротунів , заставши ворога зненацька.

– Настав час закінчити це! — вигукнув Ардус, піднімаючи меч.

Військо Хелдору, пошарпане, спалене і посічене, почало панічно відступати.

Вже під вечір територія між Деларом і Старфоллом була повністю під контролем Ларії.

Літорн стояв на узвишші, оцінюючи завданий ворогові удар.

– Ми загнали їх у Старфолл. Але звідти вони не повинні втекти. На черзі Кеслпоінт.

Ардус кивнув і схилився в поклоні перед Літоном.

—Генерале Літорн, дозвольте мені від імені всієї Ларії висловити подяку ваш вклад в нашу маленьку перемогу. Мушу відзначити, ваші лучники – це щось неймовірне! Так швидко скоротити поголів’я орків і солдатів Хелдору —це справді талант. Ще раз дякую.

Ардус приклав кулак до серця і опустився на одне коліно, віддаючи честь генералу Літорну.

—Генерале Ардус, підведіться. – Звернувся до нього Літорн. Його погляд був не властиво ельфу м’яким. Для мене честь воювати поряд з Залізним генералом. Ваша слава вас випереджає. Тому не смійте більше приклоняти коліно. Ми рівні, хоча зараз я розумію, що ви, генерале Ардус, заслуговуєте більше лаврів ніж я. Ваше військо майже нічим не поступається ельфійському, тим більше, якщо враховувати, що ще вчора ваші солдати були торговцями, ковалями чи ремісниками. Велика вам пошана і повага. А зараз ходімо в намет, нам потрібно поїсти і багато чого обговорити. Тай хлопцям потрібен перепочинок.