Свято Червоної Косинки - Тетяна Гуркало

Лялянівель повернувся пізно ввечері. Дарка спала на кухні в кріслі, обліплена з двох боків дітьми. На підвіконні сидів кіт і слідкував за чимось на вулиці, іноді смикаючи вусами. Мабуть в кущах сиділа чергова красуня, котра чо то хотіла рятувати ельфів, чи то ловити. А можливо, заради різноманітності, там сиділи грабіжники. На що у Лялянівеля було мало надії. Настільки хоробрі грабіжники давно закінчилися не лише в цьому місті, а й у всіх навколишніх. І не тому, що ельф сам робив захист для свого будинку. А тому, що прийдуть дівчата і почнуть виганяти. А це насправді страшно.

Похитавши головою і вирішивши поки не будити сім’ю, Лялянівель погладив кота і пішов у невеликий і поки дуже молодий садок, більшу частину котрого посадили родичі дружини. Навіть її прадід приїжджав. Звідкись здалеку. І тепер під кам’яним парканом тихо шелестів сріблястим листям невеликий кущ, дуже тендітний на вигляд, ламкий. Але насправді досить міцний.

Лялянівель, хоч і був ельфом, а їм, як всі навкруги вважають, повинно дуже хотітися щось вирощувати, зробив лавку, гойдалки і захист. На чому й заспокоївся. Сидіти на лавці, дивитися на сріблястий кущик і слухати шелест листя йому подобалося.

Це був спокій. Пів години спокою. П’ятнадцять хвилин. Десять. Коли як. А потім в садок вривалося три буревія і все ставало швидко, яскраво і дуже живо. І це було чудово. Бо занадто багато спокою, то не дуже добре. Мабуть і в вартові він колись подався, щоб не було занадто багато спокою. Бо разом зі спокоєм приходили лінощі. І ельф перетворювався на кота, котрий зрідка смикає вусами, спостерігаючи за пташкою за вікном.

В собі Лялянівель розібрався непогано.

***

Дві пташки — ворона і сова — тихо перелітали з дерева на дерево, переслідуючи чоловіка. Високого, сіроокого, незрозумілого віку. Вигляд у нього був настільки злий і зосереджений, що він би навряд побачив слона, надумай він за ним ходити, не те що сову з вороною. Але пташки все одно старанно не попадалися йому на очі.

А коли він нарешті дійшов, затаїлися в кроні величезного дуба і стали спостерігати за іще одним чоловіком. Немолодим, сивим. Він сидів на колоді і спостерігав за струмком, котрий витікав з-під коренів дуба. А сіроокий завмер перед ним і почав свердлити очима його маківку.

— Ти мене обманів! — нарешті зло ляснув він голосом, аж вітер на мить завмер.

— Коли? — спокійно спитав сивий, не відриваючи погляду від води.

— Коли?! — аж смикнувся сіроокий. — Ти мені пообіцяв, що дружина мого молодшого сина народить дуже сильних дітей! Я… я зробив його спадкоємцем! Наймолодшого! Ти знаєш скільки проблем це викликало?! І що? І де ті сильні діти? Звичайнісінькі! Одна з онучок взагалі слабосилка! Де обіцяне?! І повернути назад все неможливо… — закінчив він тихо і сумно. А потім сів, де стояв.

Сивий подивився на нього з подивом. Потім сумно посміхнувся.

— Обіцяне, — похитав головою він. — Обіцяне. Немов я пророк якийсь. Немов я майбутнє можу побачити.

І знову головою похитав.

— Ти сказав, що дружина… Ти сказав! Ми підібрали йому найкращу, найталановитішу, найродовитішу! Одну, другу, третю… п’яту! Де обіцяне?! — визвірився сіроокий.

— А чим вас не влаштовувала та, котра в нього вже була? — спитав сивий і подивився насмішкувато.

І сіроокий, котрий вже було смикнувся до співбесідника, можливо навіть бажаючи його задушити, немов на стіну налетів. Нахмурився. Підібгав губи. Рішуче хитнув головою.

— Не було в нього ніякої дружини. Була та дурепа-напівкровка. Коханка, яка з ним в місячному сяйві танцювала. Теж іще принцеса. Те, що її батько опустився до її матері…

— Моїй богині начхати на те, що ви там собі придумали, начхати на родовитість і пишноту, яку ви називаєте весіллям. Та дівчина була його дружиною і носила дуже сильну дитину. А інші… — сивий недобре прищурився. — Перша — рабиня, котру родичі продали за шматок землі і котра за це однаково ненавиділа і їх і чоловіка з його ріднею. Диво, що в неї взагалі народилася дочка. Могла через цю ненависть померти, не народившись. І слабосилка тому, що мати їй сили давати не хотіла. Друга — наложниця, котрій начхати на те, кому вона посміхається. В кишені в неї отрута. Десь далі може бути ще багатший господар. А потім вона набере достатньо тих багатств, щоб стати вільною. А те, що в процесі якихось дітей народжувати потрібно. Ну, й начхати, їй до них ніякого діла не було. Що могли, взяли, а більшого їм давати жадібна матінка не збиралася. Третя — вона ненавиділа і твого сина, і тебе, але народити хлопчика дуже хотіла. Своєї крові. Виховати його, як належить. А потім вас усіх повбивати, одружити його з дальньою родичкою і повернути ім’я свого роду. Собі і онукам. Тому що саме її рід повинен на кам’яному троні сидіти. Мені продовжувати?

— То потрібні напівкровки, щоб народжувалися сильні діти? — з подивом спитав сіроокий. Про тих дружин він і так знав все. Але їх обирали не за характер і прагнення до чогось там. Від них була потрібна древня кров і сила роду.

— Дружина потрібна. Бо діти дружини завжди будуть сильніші за дитину рабині, наложниці, фаворитки, шпигунки, месниці і будь якої іншої випадкової жінки.

— Але ж…

— Моїй богині начхати на придумані вами ритуали. Моя богиня бачить хто здатен розділити з кимось життя, а хто ні. Але що вам до того? У вас кров древня, скарбниці роду. Що ти зробив з дружиною свого сина? Що ти зробив з її єдиною дитиною? На що обміняв свого найсильнішого нащадка? І навіщо приперся заважати мені насолоджуватися спокоєм? Іди, інтригуй, перебирай родовитих красунь, міняй їх на гроші і привілеї і дивуйся, що куплена у когось рабиня, народила тобі онучку, яка тільки гарною рабинею бути і здатна. Дурні. Які ж ви дурні. Один зумів почути, помітити, не відпустити. Але й він проміняв свою дружину на старе кам’яне крісло під задом. І навіщо їй прокидатися, щоб дивитися на ось це все?

Сивий ще раз похитав головою, а потім розтанув, немов був шматком туману.