Свято Червоної Косинки - Тетяна Гуркало
Чаювання з цілителькою закінчилося непогано. Хоча б тому, що вона була жінкою і змогла розповісти багато корисного, причому такого, поговорити про що Лялянівелю, як чоловіку, в голову б не прийшло.
Ще вона розповіла декілька веселих історій з життя ельфійського правителя. Настільки веселих, що Дарка без підказок дійшла до думки — цей тип таким дивним чином розважається, епатує підданих і дивиться на їх реакцію. А піддані бігають, ховаються, щось невідоме обіцяють один одному і самим собі. Весело ж.
— Весело, — погодилася з Даркою цілителька. — Але не всім.
Дівчина кивнула, Лялянівелю мабуть весело не було, так що з тим правителем краще не зустрічатися. Нехай не за її рахунок розважається. А іще чоловіка захотілося обійняти і пообіцяти його захищати. Від правителя. Мабуть від Мархи бажанням захищати беззахистних ельфів заразилася.
— Жінок він чіпає нечасто, — по своєму зрозуміла задумливий Дарчин хмик ельфійка. — Жінки на його смак занадто мстиві. І б’ють несподівано. Та ще й способи помсти у них дивні.
— Ага, — тільки й змогла сказати Дарка, але розповідати, що вона якраз не мстива, не стала. Ну його. Краще нехай бояться, правильно?
Розмова про правителя ельфів несподівано Дарку заспокоїла і примирила з положенням. Бити Лялянівеля більше не хотілося. Зате захотілося вирішити всі проблеми, які тільки можуть бути. Так що вона мирно обговорила те, як і коли приїде до лісу. З подивом дізналася, що цілительку підіслала матінка Лялянівеля, жінка надто вже сурова — син від неї старанно ховався і, схоже, надіявся, що вона про нього забуде. Тим більше, її зацікавила мама дружини і вони тихо про щось собі розмовляли.
Дарка тепер навіть підозрювала про що саме.
— А іще вам непогано було б прожити в лісі хоча б рік після народження дитини, — з деяким сумнівом сказала ельфійка, коли чай вкотре в її чашці закінчився. — Не обов’язково, але непогано б. Особливо якщо сильний маг народиться. У напівкровок не буває занадто великих проблем з контролем, як не дивно. Вони деякий час можуть взагалі свою магію не відчувати. Але мало що. Бувають винятки. Краще поспостерігати. Та й Лялянівелю не завадить довчитися, раз він вирішив повернутися до амулетів. Року там, звичайно, не вистачить, але потім він зможе з вчителями переписуватися. Зараз цього робити він не може. Вони не будуть йому відповідати. Бо він проявив неповагу і не вибачився. Принципи у них такі.
Дарка сумно зітхнула і кивнула.
Обов’язково всі ж дізнаються, що вона до ельфів поїхала. На відміну від багатьох інших мисливиць на ельфів. Так що у дівчат з’являться нові питання. І та же ображена Марха не посоромиться прийти, щоб їх задати.
Але все те буде потім. Колись. Навіщо про цю проблему зараз думати, коли вистачає інших?
***
— Ти настільки все прорахувала? — з деяким подивом спитала ворона у сови.
Тихо спитала, бо обидві ховалися в кроні високого дерева, а внизу сидів ельф і як кішку гладив траву. Від цих ельфів взагалі не було куди подітися. І чому таким натовпом вирішили приїхати? Тому що Дарка — орк і могла захотіти їх всіх вигнати? Ага, за допомогою кочерги.
— Що ти? — навіть здивувалася сова і надулася кулькою. — Там же не одна вірогідність. А я хоч і підштовхувала всіх туди, куди мені потрібно, але змусити їх вибрати щось одне навіть не пробувала. Змушувати ось так вибирати — недобре. Та й супротив починається. Це просто одна з тих, котрі мені подобалися. Хоча я навіть не впевнена котра саме. Та й змінюються вони в процесі, переплітаються, хоча основна лінія вже нікуди не подінеться.
— Зрозуміло, — сумно видихнула ворона. Авантюристка ж. Ні в чому не впевнена, але береться за справу. З другого боку, вони в свій час були впевнені у всьому. І чим воно закінчилося? Той самий супротив почався і переріс в велику війну. А ще кажуть, що смертні — іграшки в руках богів. — Значить скоро народиться твій герой…
— Чому скоро? — здивувалася сова.
— Але ж…
— Ти думаєш у них одна дитина буде? У орчанок завжди багато дітей, а в цьому вона саме орчанка, видно ж. Не знаю скільки їх буде, але точно не один. І всі талановиті. Та й цей ритуал ще не досить глибоко вкорінився, щоб ельфійський ліс так ось підсилив… Хоча знаєш, тут можуть бути варіанти, — дивно примружилася на сонечко сова.
— Варіанти? — напружилася ворона.
— Ну, можливо то онук буде. Я в часі плутаюся трохи, ти ж знаєш. Хоча ні, онук, то інше, хоча і цікаве. Але саме такий — малоймовірне. Те, що вони вже зараз знайомі, не означає, що їх діти насправді настільки один одному сподобаються. Та й характери там будуть…
— Ти зараз про що? — аж підняла пір’я ворона.
— Про ймовірності, — трохи від неї відступила сова.
— Які іще ймовірності?!
— Цікаві. Ти знаєш чому крилаті лишилися без своїх крил і куди поділася насправді їх сила?
— Кар?! — аж сіла на хвіст ворона. — Ти й туди влізла?!
— Не влазила я туди. Просто одним оком зазирнула. Цікаво ж. І таке побачила, таке… і навіть підштовхувати нікого не знадобилося, самі дурні все те наробили.
— Та я тебе приб’ю зараз!
— За що? Я там нікого не чіпала, вони самі, чесне слово!
І сова зірвалася в політ, не дожидаючись поки ворона дзьобне її в голову. Ворона полетіла слідом, як не дивно, не дзьобати, а задати ще декілька питань. Бо вона себе зараз взагалі сліпою відчувала.
А внизу під деревом сидів ельф і здивовано дивився на птахів. Особливо на сову, котрі вдень літати не повинні. А іще йому якісь голоси вчувалися, але то мабуть через молоде вино, та й пропали вже ті голоси.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
