Сліпобачення - Пітер Уоттс

Чим інші платять за ваше просвітлення…

— …що трапляється з вами потім.

— Погляд у рай, — бурмоче Латтеродт, — що обертає життя на пекло.

Полковник моргнув.

— Саме так.

Як почуваються люди, яким подарували зір богів лише для того, щоб знову відняти його, щоб отруїти жалюгідне існування звичайних людей розмитими, незрозумілими спогадами про вище розуміння? Не дивно, що люди потрапляють у залежність. Не дивно, що деяких доводиться силоміць висмикувати з роз’ємів, попри їхні крики.

Покласти край стражденному життю в тіні такого осяяння — такий собі акт милосердя.

— Поширена помилка, — каже Латтеродт. — Рої — не мозаїка з тисячі маленьких особистостей, а єдність. Джим Мур не перетворюється на супермена; Джима Мура навіть не існує, доки живе рій. Якщо тільки не знизити час очікування.

— Ще гірше.

Вона нетерпляче хитає головою.

— Якби все було настільки погано, ви б першим про це дізналися. Ви самі — ройовий мозок. І завжди ним були.

— Якщо у вас таке розуміння вертикалі управління…

— Кожен є роєм.

Він пирхає.

Вона продовжує:

— У вас дві церебральні півкулі, так? Кожна з них здатна керувати окремими особистостями, а отже, по суті, мозок керує множинними особистостями. Якщо одну з цих півкуль заблокувати за допомогою анестезії чи достатньої транскраніальної магнітної стимуляції, інша почуватиметься цілком пристойно. І знаєте що? Нова особистість відрізнятиметься від вас. У неї можуть бути інші політичні переконання, інша стать — чорт, навіть інше почуття гумору. До тієї миті, доки інша півкуля не повернеться до життя. Тоді ви знову станете собою.

То скажіть мені, полковнику, чи страждають ваші півкулі? Чи міркують ваші зв’язані із затичкою у роті множинні «я»: «О великий Ґанеша! Я в пастці! Тільки б рій дозволив мені вийти звідси!»

«Не знаю, — збагнув він. — Звідки мені знати?»

— Звісно ж, ні, — сама відповідає Латтеродт. — Вони просто розділяють час. Цілковита проникність.

— А психоз після злиття — тільки міська легенда, яку поширюють банди конспірологів.

Вона зітхає.

— Ні, психоз цілком реальний. І це страшно — він руйнує тисячі життів. Так. Але відповідальність за нього лежить на дефективній технології інтерфейсів. У наших хлопців такого не буває.

— Не кожному так таланить, — іронізує полковник.

Чоловік з косметичним хлорофілом в очах приносить їхні замовлення. Латтеродт усміхається до нього й починає длубатися в салаті з клонованого краба. Полковник перебирає шматочки авокадо; він уже й забув, що замовляв його.

— Ви відвідували Розум Мокші?

— Тільки віртуально.

— Ви ж знаєте, що не варто довіряти віртуальному досвіду.

— Тому, що ви відчуваєте за цим столом, також довіряти не можна. Бачите ту величезну сліпу пляму посеред вашого візуального поля?

— Я не кажу про природні вади. Зараз ідеться про те, що робиться з певним наміром.

— Ну гаразд, — вона жує і розмовляє з набитим ротом. — Які тоді наміри у Мокші?

— Ніхто не знає. Вісім мільйонів об’єднаних людських мізків. І ці люди — вони просто лежать. Певен, ви бачили трансляції з Банґалора й Гайдерабада — ошатні чисті спальні з розумними ліжками, що тренують тіла і підтримують їхню життєдіяльність. А ви бачили вузли, що живуть у задуп’ї світу, за п’ятсот кілометрів вздовж ґрунтового шляху? Люди, в яких немає нічого, крім ліжка, халупи і С-квадратного роутера біля сільської криниці?

Ліана не відповідає.

Полковник трактує це мовчання як «ні».

— А варто було б якось туди заскочити. Біля когось є люди, що доглядають за ними, біля інших — нема. Я бачив дітей, що лежать у власному гівні, вкриті смердючими пролежнями. Людей, у яких повипадала половина зубів, бо вони під’єднані до рою. І їм начхати. Вони просто не в змозі перейматися, бо їх більше не існує. А рій переймається станом елементів, з яких збудований, не більше, ніж…

Люди-смолоскипи, що палають в еквадорському дощовому лісі.

— …ніж ви б уболівали за долю єдиної клітини своєї печінки.

Латтеродт дивиться на свій напій.

— Вони самі прагнуть до цього, полковнику. До свободи від сансари. Не вдаватиму, буцімто я б сама зробила такий вибір, — вона знову піднімає очі й перехоплює його погляд. — Але вас тривожить не це.

— Чому ви так вважаєте?

— Бо байдуже, наскільки ви засуджуєте такий спосіб життя: вісім мільйонів кататонічних душ не становлять військової загрози.

— Ви впевнені? Ви хоч здатні уявити, які плани можуть клекотати в горнилі об’єднаного мислення восьми мільйонів людських мізків?

— Завоювання світу, — киває Латтеродт з незворушним виразом. — Усі драхмічні віри закликають саме до цього.

Він не засміявся.

— Віра притаманна людям. А рій — це щось геть інше.

— Якщо вони становлять загрозу, — спокійно каже вона, — то що ж таке ми?

Вона має на увазі своїх господарів. Відповідь насправді є: «Жахіття».

— Свідомість Мокші не настільки радикальна, якщо розглянути її уважніше, — продовжує вона. — Цей рій побудовано із звичайних мізків. А мої хлопці граються з кортикальною архітектурою. У нас є сплетіння мізків і квантове біорадіо, засноване на принципах, з якими ви не зустрінетеся ще років двадцять. Ви навіть не зможете їх визначити як «технологію». Саме тому ми й розмовляємо зараз, так? Бо якщо вас хвилює купка з’єднаних у мережу звичайних людей, то як же Двокамерники можуть не бути загрозою?

— А це так? — нарешті запитав полковник.

Латтеродт пирхає.

— Послухайте, мозок можна оптимізувати лише для життя тут чи там. Не те й інше водночас. Двокамерники мислять у планківських масштабах. Усе це квантове божевілля для них так само інтуїтивне, як для вас вгадування траєкторії польоту бейсбольного м’яча. Але знаєте що?

Він уже чув це раніше:

— Кепсько у них з бейсболом.

— Так, у них кепсько з бейсболом. Звісно, вони можуть про себе подбати. І зад собі підітруть, і прогодуються. Але відрядіть їх у велике місто — і їм, м’яко кажучи, стане некомфортно.

Він на це не купується.

— Навіщо, по-вашому, їм такі люди, як я? Гадаєте, вони пішли в пустелю, щоб побудувати лігво суперзлочинців? — Латтеродт закочує очі. — Вони не становлять загрози, повірте мені. Їм навіть через галасливу вулицю важко перейти.

— Їхні фізичні здібності хвилюють мене в останню чергу. Настільки розвинена сила могла б розчавити нас каблуком і навіть не помітити цього.

— Полковнику, я живу з ними. І мене вони досі не розчавили.

— Ми обоє чудово знаємо, наскільки б дестабілізувало ситуацію рішення Двокамерників викинути на ринок бодай невелику частку…

— Але ж вони не роблять цього, правда? Та й навіщо це їм? Думаєте, вони переймаються