Сліпобачення - Пітер Уоттс
Дивовижно, але багато хто з нас хоче до нього приєднатися.
Хтось каже, що нам потрібно викинути білий прапор і здатися. Жодна армія юристів, жодна агентурна банда Штучних Інтелектів не мала змоги чинити опір узгодженій свідомості з нейрообчислювальною масою у п’ятнадцять мільйонів людських мізків; і не має значення, наскільки коротким було його життя. Інші вважають, що навіть поодинокі судові провали є навмисними, що все це — частина далекоглядної стратегії з відстрочування абсолютної перемоги рою, поки не буде досягнуто якоїсь важливої технологічної віхи.
— Бог 21 секунди — за межею розуміння смертних, — кажуть вони. — Навіть наші перемоги працюють на Його Божий Задум.
Перші 33 елементи Розуму Мокші — по одному на кожне головне божество індуїстського пантеону, хоча нам сказали, що це цілковита випадковість, — спалахнули 6 травня 2086 року. Відтоді зростання іде виключно по експоненті: Розум простягнувся від Індії до Японії як сітка із шести мільйонів перлин, яку сплели на поверхні планети. Це, можливо, єдиний вцілілий інтелект, що міг би пояснити, як працював Бог 21 секунди.
Шкода, що він ніколи не опускався до розмов із нами.
Іронія очевидна: шість мільйонів мізків настільки тісно переплетені між собою, що формують спільну свідомість, і водночас настільки ізольовані, що зустрітися з ними можна тільки в реалі. Доводиться іти пішки, наче якомусь пілігриму з давно минулих століть, сподіваючись, що в кінці дороги сторожа брами пропустить тебе всередину. Принаймні так зробив я і, спаливши трирічну норму вуглеводів, дістався до рідкісної закритої території на Західній Суматрі, яка ще приймала відвідувачів.
Поселення було майже повністю автоматизованим. Вузли (старомодні екземпляри серед нас досі надають перевагу слову «люди») складувалися рядами в шестигранних трубах і нагадували личинок у стільниках. Форму кожного тіла підтримували за рахунок ізометричного масажу та помірних електричних розрядів у м’язи. Матраци корчилися в повільній та безперервній перистальтиці, розгойдуючи людей по дивній орбіті, щоб запобігти утворенню пролежнів. Харчування відбувалося трансдермально, без утворення твердих відходів; катетери виводили незначну кількість рідини з нирок. Фізіологи застерігають, що за таких умов шлунково-кишковий тракт атрофується, але, якщо вірити моїй провідниці, охоронниці та єдиній живій душі, яку я зустрів під час візиту, плоть лише відволікає. Тілесні вузли підтримуються лише доти, доки це необхідно для існування великого надрозуму. І хоча вона не говорила прямо, я зрозумів, що навіть Розум Мокші є лише мостом до якогось безтілесного існування, що прагне назавжди залишити сансару.
Ми стояли у величезній печері, де з усіх боків до стелі здіймалися скелями стільники: схоже на Рай, тільки без резервуарів з амніотичною рідиною[103].
— Воно нас чує? — поцікавився я.
Моя провідниця кивнула.
— Щонайменше двома тисячами вух.
Я нахилився до найближчих: вони належали чоловіку середнього віку у третьому ряду від підлоги. Його дихання було ледь помітним, а нерухомі очі під повіками зовсім запали. Спершу я нічого не сказав; звісно, будь-який мозок-підслуховувач силою в шість мільйонів душ міг би й передбачити моє привітання і навіть відповісти на нього ще до того, як я розкрию рота.
— У мене є кілька запитань, — врешті промовив я.
Потім додав:
— Я знаю, що ти мене чуєш. І знаю, що ти можеш відповісти.
Порожня театральщина. Я не перший вирушив у це паломництво; відтоді як Розум прокинувся, тут побували тисячі людей.
— Чого ти боїшся?
— Він ніколи не відповідає, — сказала моя провідниця.
Я обернувся до неї.
— Тоді звідки ви знаєте, що він нас чує? Звідки ви знаєте, що усі шість мільйонів людей не лежать у кататонії?
Вона усміхнулася.
— Чуєте, як дзижчать мухи вздовж дороги? Що ви їм можете сказати?
Поверхова відповідь, схожа на ті, що люди витягують з печива з пророцтвами. Хоча я також був не до кінця чесним.
А якби був, то сказав би щось таке:
«Я знаю, що надто дрібний для тебе. Знаю, що мій жалюгідний одиночний мозок не може вмістити і крихти тих осяянь, що пролітають твоїм могутнім інтелектом. Однак я знаю точно, що тобі, виблядку, вірити не можна. Я бачив, що може зробити рій з такими людьми, як я, навіть коли він за розміром дорівнює лише дрібній частці тебе, коли він настільки малий, що поблажливо визнає наше існування. Я знаю, ти бачиш майбутнє…
Навіть якщо не хочеш розповідати, яким воно буде».
Незважаючи на те, що балачки моєї провідниці про мух відгонили кліше, я припустив, що вона натякала на Шекспіра. Для богів ми те саме, що мухи для хлоп’ят, і навіть якщо вони не вбивають нас задля розваги[104], сумніваюся, що вони стануть на наш захист, коли хтось інший візьме мухобійку.
Якщо добряче пошукати, вузли Мокші можна знайти і в інших місцях: там, де немає складів, охорони та політики стосовно відвідувачів, бо за великим рахунком світ не знає про їхнє існування. У таких місцях вузли до певної міри справді говорять.
Тільки чи мають їхні слова якийсь сенс? Це вже зовсім інше питання.
Я знайшов один такий у селі серед джунглів Пасаману, в кінці шляху, на якому будь-який колісний транспорт здавався ще на першому кілометрі. Вона лежала на розкладачці у трикімнатному автофабі, під’єднана до найближчого сервера через оптоволоконний кабель, що стирчав у неї з основи черепа. Там не було розумних матраців, які б регулярно розминали м’язи чи перевертали тіло через певні проміжки часу; лише москітна сітка та стариган — мабуть, батько або дідусь, який замінював харчовий мішок, коли той порожнів.
Дівчинці не було й одинадцяти. Вона билася в судомах і завивала. Половина її зубів випала.
Стариган, наскільки я бачив, не мав перекладача чи імплантатів. Я
