Сліпобачення - Пітер Уоттс
Може, вони просто знають його краще, ніж він сам себе.
Він упізнає слабке відлуння мікрохвильового середовища, накладене на всі дані, наче змазаний відбиток пальця з минулих часів. У залишкових похибках він помічає щось на кшталт коду прийомовідповідача. Аналіз здебільшого доводиться брати на віру: якщо це справді надіслано з «Тезея», то воно або потрапило дорогою у складні умови проходження, або ж передавач було пошкоджено. Те, що лишилося, скидається на рештки багатоканального сплетіння, зміст у яких закодовано не тільки в сигналах, а й у способі взаємодії частот. Голограма даних.
Зрештою, він висмикує з цього гобелена єдину нитку: слабенький потік лінійного тексту. Згідно з метатегами, його було створено з якогось акустичного сигналу — найімовірніше, голосового каналу, — але настільки слабкого, що реконструкцію не відфільтровано від статичних перешкод, а радше вибудувано з них. У результаті вийшов простий і невибагливий текст. Здебільшого, гіпотетичний.
«Уяви, що ти Сірі Кітон…» — починається він.
У полковника підламуються ноги.
Колись він ходив до Раю щотижня. Потім — щомісяця. З моменту його останнього візиту минуло більше року.
У його відвідинах не було жодного сенсу.
Це не рій, який би підпадав під його юрисдикцію. Мізки в Раю з’єднані в мережу, але підсвідому — надлишкові проміжні нейрони орендували для поточних потреб обчислення, доки живі душі ширяли уявними світами своїх мрій. Бездоганна бізнес-модель: віддай нам свій мозок для роботи нашої техніки — і ми розважатимемо його свідомі рештки.
Суто теоретично, Гелен Кітон — досі його дружина. Коли хтось із подружжя сходить на Небеса, анулювання шлюбу — проста формальність, однак кілька документів не змінюють реальної ситуації, а в полковника ніколи не доходили руки зайнятися бюрократією. Спершу Гелен не відповідає, тримає його в чистилищі, доки завершує віртуальні розваги, посеред яких він її заскочив. Або просто змушує його почекати. Минув рік, і йому немає чого скаржитися.
Зрештою, до нього спускається веселкова хмарка з зазубреними обрисами — уламки розбитого вітражного скла. Вони кружляють і танцюють, наче табунець риб: якийсь найближчий до стадного алгоритм вимальовує арабески з хаосу. Полковник досі не знає, чи це навмисна награність, а чи один із стандартних аватарів.
Він завжди видавався йому надто претензійним.
З уламків скла долинає голос:
— Джиме…
Далекі, розсіяні звуки. Фрагментовані, як і сама жінка. Чотирнадцять років у світі, де навіть закони фізики спираються на сни і здійснення бажань: мабуть, йому пощастило, що вона взагалі може розмовляти.
— Я подумав, що ти маєш знати. Надійшов сигнал.
— Сигнал…
— З «Тезея». Можливо.
Табунець сповільнюється, неначе саме повітря обертається на патоку. А тоді застигає, мов на стоп-кадрі. Полковник рахував: сімнадцять секунд руху взагалі не було.
Гелен з’єднується воєдино. Абстракція олюднюється: десять тисяч фрагментів линуть одне до одного, переплітаючись у тривимірну мозаїку, барви якої тьмяніють від первинної яскравості до матових відтінків плоті й крові. Полковникові уявляється привид, який зі спеціальної нагоди вбирається у офіційне вбрання.
— С… Сірі? — Тепер у неї є обличчя. Часточки нижньої щелепи саме вчасно стають на місце, щоб вона встигла вимовити ім’я. — Він…
— Я не знаю. Сигнал… дуже слабкий. Викривлений.
— Йому було б сорок два, — каже вона за мить.
— Йому і є сорок два, — відповідає полковник, не поступаючись жодним мікроном впевненості.
— Це ти відрядив його туди.
Справедливо. Зрештою, він же не заперечував. Не сказав «ні», навіть додав свій голос до загального хору, коли стало очевидно, куди дме вітер. Та і яку вагу мали б його заперечення? Усі решта вже були на борту, в полоні об’єднаного мережею натовпу. Вони настільки перевершували ментальність цих печерних людей, що всі ті експерти й офіцери були для них лише мишиним парламентом.
— Ми відрядили всіх їх, Гелен. Адже вони були найкваліфікованішими.
— А ти забув, чому він став найкваліфікованішим?
Якби ж він тільки міг!
— Ти відрядив його в космос ловити привидів, — каже вона. — У кращому разі. А в гіршому — згодував його монстрам.
«А ти, — так і не відповідає він, — залишила його, щоб жити в цьому місці, ще до того, як взагалі з'явилися монстри».
— Ти відрядив його проти чогось настільки могутнього, що ніхто б з ним не впорався.
Я не дозволю знову втягнути себе в цю суперечку.
— Ми не знали, наскільки воно могутнє. Ми нічого не знали. Потрібно було з’ясувати.
— Що ж, ти виконав цю роботу на відмінно, — Гелен уже повністю втілилася. І вся її ледь прихована образа знову вирвалася назовні, наче ніколи й не згасала.
— Гелен, за нами стежили. За всією грьобаною планетою. — Звісно ж, вона пам’ятає. Не могла ж вона настільки зануритися у свої вигадані світи, щоб забути, що трапилося в реальності. — Потрібно було просто проігнорувати це? Думаєш, інші люди менше б сумували за своєю дитиною, навіть якби Сірі і не був найкращим у своїй галузі? Це було сильніше за нього. Сильніше за нас усіх.
— Ох, не треба мені тут розпатякувати. Полковник Мур так любив цей йобаний світ, що відправив на смерть свого єдиного сина.
Його плечі здіймаються і опускаються.
— Якщо все вдасться…
— Якщо…
Він перериває її:
— Сірі може бути живим, Гелен. Ти могла б ненадовго вимкнути свою ненависть, щоб хоч трохи насолодитися надією?
Вона нависає над ним, наче янгол помсти, але рука з мечем на мить застигає. Вона прекрасна — прекрасніша, ніж будь-коли у плоті, — хоча полковник чудово уявляє, на що схоже її фізичне тіло після стількох років лежання в катакомбах. Він намагається витиснути з цього знання трохи мстивих думок, але не може.
— Дякую, що сказав, — нарешті відповідає вона.
— Нічого не відомо напевно…
— Але ж є шанс. Так, звісно. — Вона нахиляється вперед. — Ти сподіваєшся… Коли ти краще зрозумієш, про що там ідеться? У сигналі?
— Я не знаю. Розглядаю варіанти. Розповім тобі, щойно дізнаюся щось певне.
— Дякую, — каже янгол, уже починаючи розсипатися… А тоді знову втілюється від раптової думки. — Звісно, ти не дозволиш мені розповісти про це, правда?
— Гелен, ти знаєш…
— Ти вже заблокував мій домен. Стіна здійметься, щойно я спробую сказати будь-кому, що мій син міг вижити. Так?
Він зітхає.
— Це не моє рішення.
— Це втручання в особистий простір. Ось що це. Форма цькування.
— Може, краще б я взагалі не казав тобі
