Сліпобачення - Пітер Уоттс

Але є й інші способи поставити світ на коліна. У наші дні все таке непевне. Часом через одну-єдину зміну парадигми занепадали цілі суспільства, а Двокамерники володіють половиною патентів. Якби вони захотіли, то могли б змусити світову економіку за ніч зжерти саму себе. Навіть не порушуючи закону.

Латтеродт насправді не є частиною рою, як можна було б подумати. Вона лише фасад. Доброзичливе обличчя, харизматичний речник, покликаний підмазувати, де треба, й заспокоювати страхи. Наступні кілька тижнів вона проведе у зовнішньому світі — торгуватиме своїм обличчям. Цілком самостійна людська особистість з доступом до найглибших таємниць Двокамерників. Вона почувалася як вдома у світі, де думка не спиняється на межі людського черепа. Невідомо навіть, коли вона вийшла з однієї голови й увійшла в іншу.

— Хочете привести її сюди? — запитує лейтенант, доки Латтеродт роззброює світ усмішкою і жменькою метафор.

Він визнає, що перспектива спокуслива: відрізати її від стада й присвоїти допиту гриф «Цілком таємно». Хто знає, якими одкровеннями вона поділиться, якщо підібрати правильний стимул?

Полковник хитає головою.

— Я сам поїду до неї.

— Справді? — Вочевидь, нова лейтенант не підписувалася на розмови з ворогом, стоячи на колінах.

— У неї місія доброї волі. Даймо їй шанс поділитися доброю волею.

Певна річ, все не так шляхетно, як здається. Просто не варто застосовувати силу до суперника, доки не дізнаєшся, яку він може дати відсіч.

Глобальне дослідження й оцінювання загроз, які несуть у собі ройові мізки — не єдине його завдання: просто найостанніше. Десятки інших бовваніють на задньому плані, інколи вимагаючи перегляду чи оновлення. Вторгнення реалістів у Бритопелаг, відокремлений з’їзд баптистів, що будують озброєний ґіланд у міжнародних водах. Періодичний військовий трибунал для якоїсь піхоти з плоті й крові, чиї кібернетичні накладки порушують Правила застосування сили. Ці напівзабуті справи шикуються в чергу й ведуться автоматично. Якщо вони потребуватимуть уваги полковника, то його оповістять.

І все ж про одну свічку полковник ніколи забував, хоч вона й не блимала вже з півдесятиліття. Її також запрограмовано подати сигнал у разі зміни статусу. Але він все одно щодня її перевіряє. І тепер — повертаючись на кілька днів до просторої порожньої квартири, якої він не позбувся навіть після того, як дружина вирушила до Раю, — він знову перевіряє.

Жодних змін.

Полковник переводить імплантати в режим сну, вдячно ховаючись у тиші, що заповнила його голову, щойно в його скроні перестають бурмотіти звіти. Він запізніло усвідомлює справжній звук — тихий стукіт кігтиків по кахлях позаду нього. Чоловік повертається й помічає маленьку пухнасту чорно-білу мордочку, перш ніж тваринка ховається в закутку кімнати.

Полковник іде на кухню.

Зефір дозволяє квартирі його годувати — точніше, йому доводиться, адже служник-людина доступний не завжди, однак таке коту не до вподоби. Спершу він категорично відмовлявся так їсти. Психіку тварини колись зруйнував один аматор міжвидових контактів, який вирішив, що було б пізнавально, трансцендентно чи просто мило «розділити свідомість» з маленькою душею, що має в десять разів менше синапсів. Полковник намагався уявити, на що могло скидатися це насильницьке злиття: вкидання у вир незрозумілих думок і почуттів, що сліпили, наче палюче сонце; повернення в болючу криваву пітьму, щойно нарцисичному богу стало нудно і він перервав зв’язок.

Після того, як полковник приніс його додому, Зефір тижнями ховався у коморі. Шипів і пускав слину, побачивши розетки, оптоволокно і робота-прибиральника, що тихо котився кімнатами. За два роки його маленький пухнастий мозок нарешті зміг оцінити переваги й недоліки автоматичної системи подавання корму на кухні, але кіт і досі більше скидався на привида, ніж на милу пухнасту тваринку. Вловити його пересування можна було тільки краєм ока. На відкритий простір Зефір виповзав лише тоді, коли був дуже голодним чи коли полковник застигав, не рухаючись. Він досі уникав фізичного контакту. Полковник потурав коту, вдаючи, що не помічає розідраної оббивки бильця дивана у вітальні. Йому бракує сили навіть на те, щоб демонтувати роз’єм із жахливого шраму на Зефіровій голові. Хто знає, які посттравматичні жахіття може пробудити похід до ветеринара.

Полковник наповнює мисочку й відступає на дозволені два метри (це вже прогрес, ще півроку тому йому не можна було наближатися навіть на три метри). Зефір прослизає на кухню, поводить носиком і зиркає в усі кутки.

Полковник сподівається, що той, хто піддав таким тортурам його кота, коли стомиться від ссавців, вирішить спробувати екзотичніші інтерфейси. Наприклад, перейде на головоногих. Судячи з усього, ситуація буде не такою приємною, якщо поділитися свідомістю з гігантським восьминогом.

Людські рої, принаймні, можуть посилатися на взаємну згоду. Їхні члени самі обирають насилля, яке чинять над собою, добровільно викликаючи монстра, що постає з купи знищених особистостей. Якби ж тільки все на цьому й закінчувалося, якби шкоди зазнавали лише члени рою…

Наче смолоскип у чистилищі, в самому кутку мережі тліє свічка його сина. З кожним новим шматочком Зефір сторожко роззирається, досі боячись Другого Пришестя.

Полковникові знайоме таке відчуття.

Вони зустрічаються на терасі біля «Ріверсайду», одного з архаїчних бістро, де все — від приготування їжі до обслуговування столиків — виконується персоналом з плоті й крові. Як наслідок, усе — від приготування їжі до обслуговування столиків — набагато гіршої якості. Здається, люди готові непогано доплачувати за індивідуальний підхід.

— Ви не схвалюєте, — каже доктор Латтеродт, одразу переходячи до справи.

— Багато чого, — визнає полковник. — Вам слід висловлюватися конкретніше.

— Нас. Того, що ми робимо. — вона дивиться на меню (буквально — те надруковано на звичайнісінькому папері). — Гадаю, рої загалом.

— Є причина, чому вони перебувають поза законом. — Принаймні, більшість з них.

— Є. Люди просто бояться, що їхні життя контролюватимуть речі, яких вони не розуміють. І байдуже, наскільки раціональним чи корисним є запропонований закон чи стратегія. Якщо для розуміння принципів їхньої дії потрібно десять мізків, одинаки чинять опір. — Маріонетка знизує плечима. — Річ у тому, що Двокамерники не встановлюють законів і не визначають стратегії. Вони лише споглядають природу і не розпускають рук. Можливо, саме тому вони й не є протизаконними.

— Або це просто виверт. Закладаюся, якби ми передбачали інтерфейси з плоті, ми б значно чіткіше визначили поняття «технологія».

— От тільки закон про інтерфейси прийняли ще десять років тому, а визначення досі немає. Та й звідки воно візьметься?

Мозок змінюється з кожною новою думкою; як можна заборонити кортикальну корекцію, не заборонивши самого життя?

— Це не моя справа.

— І все одно. Ви не схвалюєте.

— Просто я бачу забагато шкоди. Ви так щиро всміхаєтеся, без упину