Сліпобачення - Пітер Уоттс

— Скільки часу до прибуття дронів?

Лейтенант занурюється у свій віртуальний простір і перевіряє канал зв’язку.

— Сімнадцять хвилин.

— Треба визнати, що вони завершать свою місію раніше.

— Так, сер, але… яку місію? Що вони робитимуть? Нігтями подряпають фарбу?

Він не знав. І його джерело не знало. Певно, повстанці самі не знають, доки не утворять мережі. Можна було хоч зараз вихопити одного з них, зчитати вокселі з його мозку — і нічогісінько не дізнатися.

Саме це і лякає у ройових мізках. Їхні плани надто великі, щоб поміститися в одному-єдиному елементі.

Він хитає головою.

— Отже, доступу до зброї у нас немає. Як щодо звичних процесів станції?

— Звісно. Станціям потрібно взаємодіяти одна з одною, щоб зберігати рівновагу подачі палива.

Повстанці вже на півдорозі до газоочисника. Дивовижно, наскільки швидко вони просуваються, попри настільки незграбні конвульсії.

— Приєднай нас до системи.

На схемі справа наліво спалахує зоряна хвиля: на зв’язок виходять перемикачі, клапани, сила-силенна інтерфейсів. Полковник вказує на скупчення іскорок у південно-західному секторі.

— Ми можемо спорожнити он ті резервуари?

— Це не просто, — насупилася жінка. — Повний спуск призведе до катастрофи. Система піде на таке, тільки якщо вважатиме, що уникає ще гіршого сценарію.

— Наприклад?

— Вибуху резервуарів, гадаю.

— Давай, дій.

Вона починає щось нашіптувати далеким вартовим, але здається незадоволеною.

— Сер, а хіба з технічного погляду… тобто використання отруйного газу…

— Сірчистий газ. Геоінженерні запаси. Не військова зброя. З технічного погляду.

— Так, сер, — знічено відповідає вона.

— Запобіжних заходів треба вжити до того, як вони з’єднаються, лейтенанте. Якщо є якийсь виверт — будь-який, рій його побачить. Не існує способу перехитрити цю кляту штуку, щойно вона оживе.

— Так, сер. Готово.

— Швидко.

— Ви ж сказали, що так і має бути, сер. — Вона простягнула палець до багряної іконки, що пульсувала на екрані. — Мені…

— Ще ні. — Полковник дивиться на Землю з орбіти і намагається збагнути сенс загальної картини. Якого біса вони взагалі роблять? Що може зробити навіть ройовий розум з очеретяними матами й кількома кілограмами бру…

Секунду…

Він навмання вибирає одного повстанця й збільшує зображення. Якщо придивитися ближче, бруд, що вкриває його тіло, виблискує золотом. Щось не зовсім мінеральне, щось…

Полковник зазирає до архіву, шукає в переліку мікробів таких, що харчуються гетероциклічними сполуками[99]. Знаходить.

— Вони прийшли по кабель.

Лейтенант підводить очі.

— Сер?

— Бруд. Це не просто маскування, а вантаж, це…

— Біопаста. — Лейтенант присвиснула, знову уважно зосередившись на екрані.

Полковник намагається думати. Вони не просто хочуть відрізати аеростат. Для такого не потрібен рій, та й у периметр пролазити не потрібно. Хай би що повстанці замислили, воно домірне мікрохірургії. І вимагає складних розрахунків на місці — може, щось пов’язане з мікрокліматом, на що впливає вітер, вологість чи десятки інших хаотичних змінних. Якщо вони не хочуть просто відрізати кабель, то прагнуть ним маніпулювати: біокорозійна дірка діаметром десять міліметрів тут, розтягнута латка вощаних мономерів там — і нагорі, в стратосфері, аеростат зсунеться на точну кількість метрів у точному напрямку…

З якою метою? Погратися з ремонтними дронами? Заблокувати вид з орбіти, а в цей час скоїти терористичний акт, влаштувавши затемнення в критичний момент? Може, зрештою, їм зовсім і не кабель потрібен, може, вони…

— Сер? — перший з повстанців дістався безпечної зони. — Сер, якщо ми маємо підсмажити їх до того, як вони з’єднаються…

— Ще рано, лейтенанте.

Він сліпець в яскраво освітленій кімнаті. Він макака-резус, що грає в шахи з гросмейстером. Він нічогісінько не знає про стратегію супротивника. Гадки не має навіть про правила гри.

Знає тільки, що приречений на поразку.

Останні з повстанців вийшли із зони ураження. Палець лейтенанта завис над іконкою, наче вона відчайдушно хотіла почухати місце, яке нестерпно свербіло.

Злиття.

Мить далекого фокусу, погляд тисячі душ. Ти помітиш його в їхніх очах, якщо знаєш, що шукати, якщо перебуваєш достатньо близько і виявиш достатню спритність. Полковник не відповідав цим умовам. У нього був лише вид згори, крізь телескоп, на відстані тридцяти шести тисяч кілометрів, що пройшов крізь шари атмосфери й відображається на столі. Але він знав, що буде далі: злиття переплетених тіл, одночасна зміна пози, миттєвий еволюційний стрибок від спазматичних чотириногих до розумної суперзброї.

З багатьох — єдине.

— Зараз.

Воно знає. Звісно, воно знає. Бути не може, щоб такий величезний мозок ще в мить свого пробудження не помітив життєво важливої зачіпки й не дійшов до висновку, який міг би розкрити пастку. Сирени захисних систем запізніло завили, заскочені зненацька спалахом мільйонів думок. Багатомозкові мережі лишаються невидимими для людського ока, але на радіочастоті вони сяють мерехтливими сліпучими гобеленами. Рій безпечно проминув лінію вогню, тож міг про це більше не хвилюватися.

Ні, тепер його увагу привернула хвиля сірководню, що котилася з південних резервуарів: мовчазна, невидима, важка, наче ковдра, й безумовно смертоносна для кожної окремої душі. Жодна звичайна людина нічого б не запідозрила, доки слабкий запах тухлих яєць не зачитав би їй смертний вирок.

Але тут не було самотніх душ. Одинадцять тіл одночасно розвернулися й побігли назад до паркану — і кожне дотримувалося своєї унікальної траєкторії з легкою броунівською хаотичністю, щоб збити з пантелику будь-які відстежувальні алгоритми. Інші двоє стали рівно, витягли з-за поясів зброю…

Полковник насупився. Чому її не зафіксували сенсори?

— А, ці пістолети… Здається, вони кістяні, — пояснила лейтенант.

Вузли відкрили вогонь.

Це і є кістка. Або щось схоже на неї. Метал чи пластмаса розбудили б сенсори ще до того, як повстанці наблизилися до паркану. Але кулі, ймовірно, керамічні: жоден виріб з кістки не пробив би навіть найтоншу з цих труб…

Якщо тільки не в цьому полягає мета рою. Вони стріляли в усі старі труби й панелі, в усе металеве, все, що могло б…

Викресати іскру…

Тому що сірководень не просто отруйний, дурню. Він легкозаймистий.

— От срака, — шепоче лейтенант, коли займається вся зона.

Це розроблена на ходу проти-протидія. Рій пожертвував королевою; деякі з цих тіл приречені, але, можливо, вогонь спалить достатньо газу, щоб у решти з’явився шанс; усмокче й поглине отруйний газ, щоб одинадцять тіл дісталися до безпечної зони, доки двоє інших палатимуть живими смолоскипами.

Кілька секунд полковникові здавалося, що план спрацює.

Як на відчайдушний крок він доволі непоганий; жодна