Сліпобачення - Пітер Уоттс

«Тезей» передавав усе, що міг, — до останньої мікросекунди. Кожну записану мить рукопашного бою, кожен зворотний відлік і кожен подих. Усі рухи й усі вектори. Вся телеметрія була у моєму розпорядженні. Я можу розкласти її на безліч контурів, постійних і дискретних. Я можу модифікувати топологію, аналізувати її, стискати й перекладати на всі діалекти, які тільки можуть зрозуміти союзники. Можливо, Сарасті й мав рацію: щось із цього справді важливо.

Однак я все одно не розумію, що воно означає.

Харібда

Колись види вимирали. Тепер вони йдуть у відставку.

Дебора Мак-Леннан, «Розклад нашої реконструкції»

— Бідолашний, — сказала Челсі, коли ми розлучалися. — Іноді мені здається, що тобі ніколи не буває самотньо.

Тоді я був немало здивований, що її голос звучав так сумно.

А зараз я понад усе хотів, аби вона мала рацію.

Знаю, ця оповідь не була гладенькою. Мені довелося розділити історію на окремі фрагменти й нанизувати їх на лінію смерті тривалістю в десятиріччя. Тепер я проживаю одну годину з кожних десяти тисяч. На жаль, цього не можна уникнути. Якби ж тільки я міг проспати всю дорогу додому й не зазнавати агонії цих короткочасних воскресінь!

Якби ж тільки можна було спробувати не помирати уві сні. Але живі тіла мерехтять від радіоізотопів, накопичених за все життя. Блискучі маленькі уламки псують клітинні механізми на молекулярному рівні. Зазвичай це не проблема. Живі клітини виправляють шкоду, щойно вона трапляється. От тільки мої немертві клітини накопичували ці збої протягом тривалого часу, а дорога додому триває значно довше, ніж сюди: я лежу в стазисі та іржавію. Тож бортові системи інколи будять мене, щоб дати тілу змогу зібрати себе докупи.

Іноді техніка розмовляє зі мною, повідомляє про стан системи й передає розмови із Землі. Але здебільшого вона лишає мене наодинці з моїми думками й механізмом, що цокає на місці лівої півкулі мозку. Тож я розмовляю сам із собою, жива півкуля надиктовує історію штучній; короткі яскраві миті свідомості; довгі роки забуття й розкладу між ними. Може, вся ця ідея марна із самого початку. Може, ніхто навіть не почує моєї історії…

Байдуже. Займаюся я саме цим.

І ось маєш: мемуари, надиктовані м’ясом машині. Історія, розказана самому собі, адже більше ніхто не виявляє до неї зацікавлення.

Кожен може розповісти таку, якщо у нього є бодай половина мозку.

Сьогодні я отримав від тата листа. Як зазначено, до запитання. Мабуть, тато так пожартував, зважаючи на те, що він не знає моєї адреси. Він просто кинув своє повідомлення в ефір навсібіч, сподіваючись, що воно потрапить до мене, хоч би де я був.

Минуло майже чотирнадцять років. Тут втрачаєш лік часу.

Гелен померла. Вочевидь, у Раю трапився якийсь збій. Чи саботаж. Можливо, реалісти таки знищили його. Однак сумніваюся. На татову думку, відповідальність несе хтось інший. Він не вдавався в деталі. Мабуть, сам їх не знав. Він стривожено говорив, що вдома наростає неспокій. Ймовірно, до когось просочилися мої повідомлення про «Роршах». А може, люди зробили очевидні висновки, коли перестали надходити наші повідомлення. Вони не знають, як закінчилася наша історія. Певно, ця невідомість доводить їх до сказу.

Але у мене виникло враження, що було щось іще. Щось, про що тато не наважився говорити вголос. Або я сам собі це науявляв. Здається, його трохи непокоїла новина, що знову росте рівень народжуваності, хоча це мало б викликати радість після поколінь його спаду. Якби моя «китайська кімната» досі була в робочому стані, я б зрозумів, зміг би проаналізувати все до коми. Але Сарасті розбив мої прилади, тож вони ледь-ледь функціонували. Тепер я сліпий, як звичайна людина. У мене тільки непевність і підозри, а також тваринний жах, що хоч мої найкращі інструменти і не працюють, я все зрозумів правильно.

Думаю, він попереджає, щоб я не поспішав повертатися.

А ще він сказав, що любить мене. Сказав, що сумує за Гелен і що вона дуже шкодувала про щось, скоєне ще до мого народження, — якась примха чи недогляд, що спровокували проблеми розвитку. Він затинався. Не знаю, про що саме він говорив. Якою ж владою мав тепер володіти батько, щоб отримати дозвіл на таку трансляцію, — і витратити її здебільшого на почуття.

О Боже, як же я ціную її! Я ціную кожне слово.

Я падаю по нескінченній марній параболі, скоряючись лише силі інерції та гравітації. «Харібді» не вдалося вийти на потік антиматерії; «Ікар» або збився з курсу, або взагалі вимкнувся. Мабуть, можна було б вийти на зв’язок і запитати, але я не поспішаю. Мені ще довго летіти. Минуть роки, перш ніж я залишу позаду комети.

Окрім того, не певен, що хочу, аби хтось знав, де саме я перебуваю.

«Харібда» не переймається ухильними маневрами. У цьому не було б сенсу, навіть якби лишалося багато зайвого палива чи якби ворог зачаївся десь поблизу. Неначе він не знає, де Земля.

Але я майже впевнений, що шифратори розлетілися на шмаття разом з моїми одноплеменцями. Вони добре грали, чесно це визнаю. Або їм просто щастило. Випадковий глюк змусив піхотинця Бейтс вистрелити у беззбройного шифратора; кілька тижнів по тому П’ятірня і Кулак скористалися його тілом, щоб врятуватися втечею. Електрика й магнітне поле порушили випадковий набір нейронів у голові Сьюзан, а невдовзі там виникає зовсім нова особистість, що захоплює контроль над кораблем і відправляє «Тезея» в палкі обійми «Роршаха». Безглузда, сліпа випадковість. Може, саме так усе й було.

Проте я так не вважаю. Надто вже багато щасливих збігів. Гадаю, «Роршах» сам кував свій талан, підсадивши й виростивши у нас під носом надійно сховану особистість — тільки незначне підвищення рівня окситоцину видавало зміну — під усіма метастазами й пухлинами в голові Сьюзан. Підозрюю, він усе розрахував наперед і визначив, як можна використати підсадну качку; гадаю, він пожертвував маленькою частинкою себе заради перемоги й замаскував це під випадковість. Може й сліпа, але не удача. Далекоглядність. Чудові, виважені ходи.

Звісно,