Сліпобачення - Пітер Уоттс

Спритність розуму

Сенсорику людини надзвичайно просто хакнути: нашу зорову систему в кращому разі описували як набір фокусів[121]. Органи чуттів отримують настільки недосконалі й фрагментарні вхідні дані, що мозок радше змушений інтерпретувати їх згідно з правилами ймовірності, а не спиратися на безпосереднє сприйняття[122]. Він не стільки бачить світ, скільки висуває обґрунтовані припущення щодо нього. Як наслідок, «неправдоподібні» стимули часто просто не аналізуються свідомістю, й байдуже, наскільки потужними вони є. Ми схильні ігнорувати візуальні образи та звуки, що не вписуються в нашу картину світу.

Сарасті мав рацію: «Роршах» не зробить з вами нічого такого, на що б ви самі не були здатні.

Наприклад, фокус з невидимістю юного тупуватого шифратора — того, що узгоджував свої рухи з прогалинами в людському зорі, — спав мені на думку, коли я читав про феномен під назвою перцептивна сліпота. Один росіянин на прізвище Ярбус першим виявив сакадичні рухи людських очей ще в тисяча дев’ятсот шістдесятих[123]. Відтоді чимало дослідників змушували предмети непомітно з’являтися в полі людського зору і зникати, вели розмови з бідолашними суб’єктами, що так і не збагнули, що їхній співрозмовник змінився посеред бесіди, і загалом довели, що людський мозок не помічає купи всього, що відбувається навколо[124],[125],[126]. Прогляньте демонстраційні відео на сайті лабораторії візуального сприйняття Університету Іллінойса[127] — і ви побачите, що я маю на увазі. Люди, це насправді виносить мозок. Просто поміж нас могли б вештатися саєнтологи, і якби вони рухалися правильно, то ми б навіть не помітили їх.

Більшість згаданих у книжці психозів, синдромів та галюцинацій існують насправді й детально описані Метцінґером[128], Веґнером[129] і/або Саксом[130] (дивіться також розділ «Свідомість/Інтелект»). Інші (наприклад, «сірий синдром») ще не вторували свого шляху до довідника з діагностики й статистики психічних порушень[131] — щиро кажучи, я вигадав кілька, — але вони все одно спираються на експериментальні свідчення. Залежно від ваших переконань, обережний вплив магнітних полів на мозок може спровокувати будь-що: від релігійного екстазу[132] до відчуття, буцімто вас викрали прибульці[133]. Транскраніальна магнітна стимуляція може змінити настрій, спровокувати сліпоту[134] або ж вразити мовленнєві центри (наприклад, позбавити людину здатності вимовляти дієслова, не зачепивши при цьому іменники)[135]. Пам'ять і здібності до навчання можна поліпшити (або погіршити), і уряд Сполучених Штатів наразі фінансує дослідження портативних пристроїв ТКМС для — здогадалися, правда? — військових цілей[136].

Часом електростимуляція мозку викликає «синдром чужої руки» — мимовільний рух супроти волі «особистості», яка начебто контролює тіло[137]. А іноді вона зумовлює такі самі мимовільні рухи, от тільки людина вперто наполягає, буцімто вона виконувала ці дії свідомо, хоча емпіричні докази свідчать про протилежне[138]. Поєднайте все це з фактом, що тіло починає діяти ще до того, як мозок «вирішує» ворухнутися[139] (але зважте на[140],[141]). І тоді вся концепція «свободи волі» — попри незаперечне суб’єктивне відчуття її реальності — починає видаватися трішки дурнуватою, навіть без впливу іншопланетних артефактів.

І хоча наразі електромагнітна стимуляція — наймодніший спосіб зламування мізків, навряд чи він єдиний. Серйозні фізичні порушення — від пухлин[142] і до металевої голки, що входить в око[143] — можуть перетворити нормальних людей на психопатів і педофілів (звідси й нова особистість, що проросла в голові Сьюзан Джеймс). Одержимість духами й екстаз можна навіяти звичайнісінькими емоційними релігійними ритуалами, без використання інвазивних неврологічних інструментів (навіть фармакологічні в цьому разі не дуже потрібні[144]). Люди можуть вважати, що їм належать частини тіла, які зовсім не їхні; наприклад, віритимуть, що ґумова рука — справжня[145]. Зір обдурює пропріоцепцію: непомітно керований макет руки може переконати нас, що ми робимо одне, коли насправді — зовсім інше[146],[147].

Найновіший пристрій в цьому арсеналі — ультразвук: не такий інвазивний, як електромагнітний вплив, і точніший за «харизматичне відродження». Його можна використовувати, щоб посилити мозкову діяльність[148] без незручних електродів чи магнітних сіточок для волосся. У «Сліпобаченні» він слугує зручним шляхом для відступу, який пояснює, чому галюцинації «Роршаха» не зникають, попри сітку Фарадея. Але просто тут і зараз компанія «Соні» поновлює щорічний патент на прилад, який використовує ультразвук для імплантації «чуттєвих досвідів» просто в мозок[149]. Вони називають це розважальним пристроєм для масового використання в онлайн-іграх. Авжеж. А якщо ти можеш на відстані імплантувати в чиюсь голову зорові образи чи звуки, чому б не запхати туди на додачу політичні переконання чи непереборну жагу до певної марки пива?

Ми вже там?

Двигун на «телематерії», що доставляє наших персонажів до місця дії, заснований на дослідженнях телепортації, описаних у «Нейче»[150], «Саєнс»[151],[152], «Фізікал Рев’ю Леттерс»[153] та й взагалі усюди[154]. Ідея передавати технічні дані як шаблон для палива, наскільки я знаю, цілком належить мені. Щоб правдоподібно визначити масу палива для «Тезея», прискорення й необхідний для подорожі час, я скористався сайтом «Релятивістська ракета[155]», яким керує фізик і математик Джон Баез з університету Ріверсайду. Використання «Тезеєм» магнітних полів як захисту від радіації спирається на дослідження Массачусетського технологічного інституту[156]. Я прилаштував підживлювану Сонцем станцію «Ікар» просто біля цього світила, тому що виробництво антиматерії, імовірно, і в найближчому майбутньому лишиться надзвичайно енергоємним процесом[157],[158].

Стан живого задубіння, в якому «Тезей» транспортує екіпаж, — ще одна варіація на тему славнозвісного анабіозу (хоча мені, звісно, хотілося б думати, що я збагатив її новим нюансом, використавши як механізм фізіологію вампірів). Два нещодавні дослідження суттєво наблизили до реальності перспективу примусової гібернації. Блекстоун та інші дослідники занурили мишей в сплячку надзвичайно простим способом — обробивши їх сірководнем[159]. Він консервує їхні клітинні механізми достатньо ефективно, щоб сповільнити метаболізм на 90 %. Учені з центру реанімаційних досліджень Сафар у Пітсбурзі стверджують[160], що їм вдалося оживити собаку через три години після настання клінічної смерті, вдавшись до радикальнішої (й інвазивнішої) техніки — кров тварини замінили крижаним фізіологічним розчином[161]. Імовірніше, перша з описаних методик ближча