Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Вона сильніше притулилася до сталевих дверей.

— Ное, а’н телліерст!

— Ні. Ти тут не залишишся. Я прийняв на себе тягар її смерті, тож не зможу знести ще й твоєї.

— Ан тельїерст! Ти не розумієш. Ан… я була поганою донькою. Завжди теденд… дурна, капризна, неслухняна. А… але коли вона зникла, я відчула, як щось мене шарпає, фенн… гризе. Хотіла… е-е-е… мала її знайти… перепросити. Зібрала кількох… альрандлл… товаришів, е-е-е… приятелів і шукала. Хотіла сказати, як беекву’нн квуй аллоренд’д.

Він не зрозумів.

— Як сильно я її кохаю, — додала вона пошепки.

Захлипала.

— І не сказала, тільки аквумеальд смерть.

Він присів поруч, схопив за підборіддя та розвернув обличчям до себе. В неї були перелякані очі. Як два бездонні озера, в які навіть демон побоявся би зануритися. Стільки болю.

— Послухай мене, Аонель. Ти принесла їй не смерть, а визволення. І ти сказала, що любиш її так, як ще ніхто ніколи такого не казав. У мить, коли ти попрохала мене, аби я дав їй отруту, ти прокричала ці слова на повний голос. А вона їх почула.

Він звівся. Крига піддавалася все швидше. Залишилася тільки холодна лють, що його лякала.

— А тепер ми маємо зробити ще одну справу.

Її погляд почав потроху змінюватися.

— Жерці, — прошепотіла вона.

Альтсін знизав плечима. Це було очевидно.

— Так. Наші святі мужі, які перетворили Силу бога на знаряддя покарання, щоб набити скрині золотом. Якщо вони відчули, що на Мечі вже ніхто не висить, то скоро з’являться. І ми відкриємо дорогу й для них.

— Онум те альвент’хр?

Це він зрозумів.

— А як би інакше? — кивнув. — Вочевидь, що до пекла. На саме дно.

* * *

Спершу він відчув холод. Той плинув знизу, від колін, і, здавалося, сковував ноги крижаними петлями. Потім прийшло усвідомлення темряви й болю. Він ворухнув головою, і щось вибухнуло в нього під черепом, на мить відібравши подих.

Десь здалеку добігало монотонне гепання.

Геп, геп, геп.

Він намагався торкнутися голови й усвідомив, що якась сила тримає його руки розведеними в сторони та назад. Спиною він спирався об щось жахливо холодне й тверде. Зрозумів, що це.

Намагався стрибнути уперед, шарпнув ланцюгами, але йому здалося, що пута лише сильніше затиснулися на його зап’ястках.

Відразу з’явився спомин про інших, про десятки чоловіків і жінок, які тої миті, коли приходили до тями, реагували так само. І лише пізніше наставав час прохань, погроз, благань і квиління. Наприкінці всі занурювалися в майже смертельну апатію. І тоді він приходив до них востаннє й надавав милосердя.

Геп, геп, геп.

Він повільно зітхнув, намагаючись згадати, що сталося. Він, Клессен і Геґренсек відразу відчули, що Меч звільнився. Надто часто вони перебували в його товаристві, надто глибоко занурилися в аспект його Сили, щоб не відчути цього. Стрімголов побігли до підземелля. Смерть відьми, яку хотіли обміняти на копію Меча, могла принести чимало проблем. Поки вона жила, існувала надія, що вдасться впіймати злодіїв.

Геп, геп, геп.

Він пам’ятав, як вони зійшли до головного приміщення та встали біля дверей. Ті не хотіли відчинятися, що було дивно, але вони не звернули на це уваги. Як не звернули уваги на дивний колір полум’я олійних ламп і на раптову слабкість, що обезвладнювала їх. Він пам’ятав, як інквізитор щось застережливо просичав, й лише тоді двері відчинилися самі, а хвиля Сили, яка поплила з-за них, відкинула їх назад. Тільки це він і пам’ятав…

Він розкрив праву долоню й прошепотів кілька слів. Поміж пальцями запалав невеличкий вогник. Він відразу впізнав льох. Озирнувся й побачив Меча. Чорна тінь здіймалася за його спиною, непорушна вже тисячі років. Він відсунувся якомога далі, як тільки зміг. Безпосередній контакт із клинком висмоктував сили швидше, ніж відкрита рана. Та зеехійка знала про це, але з якимось похмурим відчаєм трималася за життя, а її затятість пробуджувала в ньому найгірші інстинкти. Зі справжньою приємністю він приходив сюди ночами та навчав її покірності.

Геп, геп, геп.

Він відчув біль. З правого зап’ястка стікала цівочка крові; з лівого — також. Це було зрозуміло, якщо вони хотіли його прикувати, мали познайомити його з лезом. Рана й пута, затиснуті на ній, приклеюються до шкіри. Після смерті відьми ланцюги прагнули нової жертви.

Краєм ока він помітив червону пляму під стіною. Храмовий плащ, обуту в сандалію ногу. Магічне світло не було занадто сильним, особливо зараз, коли Меч виссав з нього сили. Він примружився. Це був Клессен. Багрянець його шат змішувався з чимось іншим, глибоким, майже чорним, що брало свій початок у рані на горлі й плямувало груди і вбрання, стікаючи вузьким струмочком до леза. Меч прагнув крові й не допускав, аби хоча б крапля її змарнувалася.

Він швидко роззирнувся й побачив навпроти трупа інквізитора те, чого сподівався. Схоже, що храмовій варті доведеться знайти собі нового Кулака Битви.

«Але це нічого», — заспокоював він себе. Нічого. Він був живим. Ким би не були блюзніри, вони, схоже, вважали, що ран на зап’ястках вистачить, щоб він стік кров’ю. Це помилка, велика помилка, бо він виживе та знайде їх. Знайде і…

Геп, геп, шеп, дзинь.

Здавалось, наче хтось вронив мідяну тацю. У цей звук раптом вдерлося раптове шкрябання кігтів і шелест луски, що терлася одна об одну. А потім, перш ніж він встиг розпізнати ці звуки, до льоху увірвалася сама смерть. Звір довжиною десь із сім ліктів, укритий кістяним панциром. Здавалося, він рухався проти законів природи, згинаючись і ламаючись під неймовірними кутами. Здавалося, кістки й м’язи розміщувалися під шкірою за якоюсь небаченою, алогічною схемою.

За мить потвора знерухоміла, наче розуміючи, що людина не може ані боронитися, ані тікати. Встала за кілька кроків перед ним й увіткнула бурштинові буркали в обличчя жертви. Довгий білий язик визирнув з-поміж трикутних зубів, вишкірених, наче пародія усмішки.

А Тиг-ґер-Френн, Великий Ключник Храму й другий у черзі на звання архіжерця, закричав і обісцяв штани. В останню мить подумав, що двадцять років тому, перед тим, як вони почали годувати Меч життями інших людей, клинок освітився би блиском серця зорі. Але не тепер.

А смерть посміхнулася ще ширше й стрибнула йому назустріч.

Її, напевне, ніхто не звинуватить у неретельності.

Магічний вогник згас набагато швидше, ніж скавчання жерця.

МІШОК, ПОВНИЙ ЗМІЙ

День скінчився чарівним заходом сонця.

Це був один із тих заходів, коли сонце, тонучи в морі,