Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Геп! Щось потужне вальнуло в двері на рівні його обличчя. Червоні ікла довжиною десь на три пальці клацнули майже перед його носом. Альтсін відскочив, вихоплюючи кинджал. Тільки за мить зрозумів необачність цього жесту. Якби завіси не витримали, в нього було б не більше шансів, ніж у камбали перед акулою.

Зеехійка стояла поряд.

— Ауравеер, — промовила.

— Ага, ауравір, і не хотів би я опинитися в шкірі того, хто купиться на цю ілюзію.

Скарбниці й таємні кімнати охороняли найрізноманітнішим чином. Від простих пружинних пасток, тварин-охоронців, всіляких заклять і проклять, аж до розміщення в них поганючих і смертельно небезпечних створінь, що походили з Урочищ. Коли князівство було частиною Імперії, то за самий контакт із такою магією відсилали до копалень чи на галери. Але ж тепер меекханці відступили на Схід, і для людей, що не боялися ризику, з’являлися нові можливості. Кармазинові узгір’я, одне з найбільших Урочищ на місці битви Війн Богів на континенті, лежали ледве за п’ятдесят миль на південь від міста. Більшість створінь, які там з’являлися, не могли жити поза проклятими територіями, але бували й такі, що виказували дивовижну здібність до адаптації, хоча вона трохи непокоїла. Ауравір, що був довжиною в десять стоп, схожий на вкритого лускою лева, був одним із таких створінь. Казали, він ніколи не спав, не втрачав чуйності, а ще його ніколи не залишала жадоба крові. Альтсін знав принаймні три гільдії магів, що спеціалізувалися на ловах, обплутуванні закляттями й примусом таких створінь ставати охоронцями. Також він чув про дві гільдії, які працювали над способами нейтралізації таких охоронців, завдяки чому рівновага у вічній війні поміж тими, що хотіли красти, й тими, що прагнули зберегти своє добро, залишилася непохитною.

Але це не пояснювало, чого, власне, тут шукали ті жерці й ця дівчина, яка саме почала щось вишукувати в коридорі, ретельно оглядаючи стіни. Чудовисько за сталевими дверима точно не видавало тих стогонів, від яких холонула кров. То були не ті звуки, які вони чули зовсім недавно. Та й, най йому, який сенс саджати ауравіра в порожнє підземелля, що було приховане за принадливою ілюзією? Якби до підземелля увійшов хтось інший — звичайний злодій або надто цікавий монах… Він міг би піддатися спокусі, відчинити двері й… Тоді великим жерцям варто було б лише прибратися й загнати бестію назад до лігва… І що ж насправді охороняло це створіння?

І ще. Чому він має цим перейматися?

— Я відчинив двері, — нагадав він. — Де Меч?

Вона не озирнулася та не припинила досліджувати стіни. Раптом видала тихий крик, штовхнула один із каменів та зникла в щілині, яка там виникла. Злодій вилаявся та рушив слідом за нею. Якщо зараз дівчина потрапить у якусь пастку й дасть себе вбити, то всі його зусилля виявляться марними.

До наступних дверей вів коридор довжиною всього кілька ярдів. Ті були зачинені звичайнісіньким залізним, масним від олії засувом.

Дівчина вже була поряд із ними, одним рухом відчинила двері й увірвалася всередину. Мало не відразу він почув її відчайдушний крик:

— На-але-е!

А потім другий, від якого вже волосся ставало сторчма:

— На-а-а-але-е-е-е-е!!!

Він увійшов всередину.

Чорні стіни, чорна стеля, чорні плити підлоги.

І гігантський, чорний меч, сторчма увіткнутий у підлогу камери.

І змарнілий труп жінки, чиї розкинуті в сторони руки були ув’язнені в оковах ланцюгів, прикріплених до кінців гарди. Тіло звисало на них, спираючись на трохи зігнуті ноги. Понівечені стопи були синіми та опухлими, голова, оголена до шкіри, вкрита десятками старих і нових ран. Решту милосердно прикривала брудна сорочка. Смерділо сечею та зіпсутою кров’ю, наче в лазареті для бідних.

Приміщення наповнювало мигтіння смолоскипу, який тримала дівчина. Вона ж сама стояла навколішки на підлозі, наче жах перетворив її на камінь. Альтсін забрав у неї смолоскип і підійшов до меча.

Той був великим, величезним і взагалі настільки гігантським, що здавався скульптурою чи зображенням, не стільки зброя, а радше почесть, яку віддавали мистецтву створення вбивчих знарядь. Сама ґарда мала розмах більше п’яти стоп, а руків’я, що виростало з неї, кулею навершя майже торкалося стелі. Сім стоп клинка виблискувало в світлі смолоскипа матовою чорнотою. Якщо меч мав пропорції реліквії, то принаймні три його стопи стирчали у каменях підлоги.

Злодій обережно наблизився до зброї: лезо вістря лисніло, начебто вкрите шаром скла. Він простягнув руку.

— Обережно, — промовив труп.

Альтсін здригнувся, долоня мимоволі торкнулася леза. Він не відчув болю, не відчув опору, його руку просто раптом наповнила тепла червінь. Він відстрибнув, люто лаючись.

— Це лезо ніколи не затуплюється й ніколи не насичується кров’ю. Для цього його й створили, — прикута постать підвела голову й повернула обличчя в його бік. Її очі наповнювала безбережна втома. — Начебто колись, тисячі років тому, воно сяяло світлом зорі, із серця якої його і відкували. Особливо, коли поблизу були створіння Небажаних.

Він дивився на неї, судомно стискаючи кулак і вслухаючись у крапання власної крові. Відчув першу хвилю сиріт болю, що побігли від долоні до ліктя. Якщо він перерізав сухожилки на правій долоні, то на нього очікують чималі витрати на цілителів.

— Може, я не настільки вже й темне створіння, — проричав він.

Жінка розтягнула сухі губи в пародії на посмішку. Її поламані зуби були чорними.

— Сьогодні перед ним міг би встати сам Шейрен, а клинок залишився б чорним, — обличчя її звернулося до дівчини, яка досі стояла навколішки. — Альфанда ал’ма то вевертсх тенбелл.

Зеехійка схлипнула й сховала обличчя в долонях.

— Игвал’а, — прикута зашепотіла тихо. — Игвал’а еквіріель, амонтелл ип ель тве’рт ома’ос.

Він не зрозумів жодного слова. Але одне було ясно: прикута була зеехійкою, хоча дивлячись на виснажене, вкрите ранами тіло, це було непросто зрозуміти. Кудись зникла аура бундючної пихи, яка не зносила й натяку на спротив — тої, що огортала будь-кого з її одноплемінників. Залишилося… Альтсін дивився на неї, не відводячи погляду, — залишилося тіло, трохи м’язів, кістки й зламаний дух. Десятки, сотні блідих шрамів, що створювали по всьому цьому тілу мозаїку болю та жорстокості. На обличчі, руках, ногах.

Жінка якийсь час міряла його поглядом, тоді опустила голову, важко дихаючи.

— Скажи мені, хлопче, чи тече кров угору?

Кров? Яка кров?

Він глянув униз. Краплі, що скрапували з його порізаної долоні, створювали чорну, лискучу калюжу. Від калюжі бігла невеличка однога.