Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер
— Але я вже взяв гроші… — світловолосий повторив це трохи плаксиво. — І я не можу їх віддати.
— Бо?
— Бо це оплата програшу в кості, розумієш?! Я грав із деким, йому всміхнулося щастя, і перш ніж я отямився, був винен йому трохи грошей. Ну добре, не дивися так на мене. Чимало грошей… Два… двадцять оргів.
— І це все? Баронеса не сплатить боргів любчика? Отака вона скнара?
Санвес виразно напружився.
— Не кажи так про Сонечко. — Сонечко?.. — Альтсін коротко хихикнув. — А вона як тебе кличе? Блошичкою? — він зачепився поглядом за обличчя Санвеса, помічаючи рум’янець, який виступив на його щоках. — Повірити не можу… Справді?
— І що з того?!
— Ні, комашинко, нічого, — злодій вишкірився так, що можна було злякатися, що його голова от-от репне навпіл. — То як? Ви посварилися, кому яка квіточка належить, а тому вона не сплатить за тебе? Це ж лише двадцять оргів, вона на рукавички більше витрачає.
Санвес опустив погляд.
— Я не візьму в неї грошей, — сказав коротко. — Крім того, це двадцять імперських, — прошепотів.
Імперський орг. Монета тої ж величини, що й звичайний орг. Проте золота.
— Він заплатив мені, — додав швидко, перш ніж Альтсін встиг розкрити рота. — Сказав, що це робота на якісь двадцять п’ять імперських, тож додав ще п’ять і пакунок. Бо це має бути якась розвага для можних. І знаєш, це краще за все. Я не маю чогось красти, маю лише підкинути. Навіть якщо хтось побачить, то проблем не виникне, слово честі. Нічого не зникне. То як? Підеш зі мною?
— Навіщо?
— Та так, про всяк випадок. Я страхуюся, але, знаєш, як то кажуть, краще завжди мати мур за спиною. І щоби Цетрон був спокійний. Сьогодні вночі — праця, а завтра на світанку я зникаю з міста. Домовилися?
Злодій деякий час мовчки дивився на товариша.
— Згода. Але гроші наперед.
— Які гроші?
— Ті п’ять імперських. Завдяки цьому я буду знати, що ти не зникнеш десь посеред ночі. Давай!
За мить вагання малий капшучок змінив власника.
— Ну, тепер ми спокійні, друже.
* * *
Альтсін лежав на ліжку, прикритий товстим шаром ковдр, які не давали йому й ворухнутися. Незважаючи на це, його били такі корчі, що він ледь міг стежити поглядом за Цетроном, який нарешті припинив ходити кімнатою і встав біля злодія. Ватажок гільдії стиснув кулаки так, що аж зарипіли кістки, й на мить здавалося, що він крутнеться та бацне хлопця кулацюрою розміром з ковальський молот. Він опанував себе із помітним зусиллям і знову почав ходити приміщенням. Ліворуч, праворуч, ліворуч, праворуч…
Зовнішній вигляд Цетрона міг звести будь-кого. Середнього зросту, середньої товщини, із сивою чуприною та світлими очима, прихованими під сивими бровами, — виглядав як успішний купець або ремісник, самий лиш вигляд якого пробуджує довіру. І вже точно його неможливо було звинуватити в тому, що він командує більш ніж двома сотнями злодіїв, крадіїв, грабіжників і шахраїв. Не враховуючи таких випадкових підрядних, як Альтсін.
Лише руки не пасували до цього образу. В чоловіка були великі, важезні лапи коваля або теслі, а портові легенди оповідали, як одного разу він пробив борт човна ударом кулака.
З тої миті як Альтсін прийшов до тями, він не зводив очей із рук Товстого. Вони говорили про свого власника більше, ніж міміка, голос чи погляд. Зараз це були геть розлючені руки.
— Я бачу, ти отямився, — Цетрон знову зупинився і, наче розуміючи, що руки його видають, заклав їх за спину. — Лежи, бо шви розійдуться. Маєш розпанахану шкіру й два зламані ребра. Але все одно виглядаєш краще за Санвеса, — сказав спокійно.
Молодий злодій намагався підвестися з ліжка, але біль у лівому боці утримав його на місці краще за купу ковдр.
— Вбили його, наче пса, — простогнав, відчуваючи кулю жовчі, що підходить йому до горла. — Наче тварину. Шестеро охоронників кинулися на нього й товкли палицями, аж доки він не перетворився на купу скривавленого м’яса. А спершу той фертик увіткнув йому меча в живіт.
В погляді Цетрона неможливо було нічого прочитати, лише м’язи його спини помітно напружилися.
— Я заборонив вам наближатися до Високого Міста, — сказав він поволі. — Я заборонив це голосно, виразно та рішуче.
— Ми збиралися не красти…
— Не роби з мене дурня, Альте! — гарикнув він. — Заборона була виразною й не містила жодних винятків. Принаймні мені здавалося, що не містить. Я мав би зараз скинути тебе в річку.
Альтсін змірявся із ним поглядом.
— То зроби це, — вицідив.
Якийсь час вони мовчали, а тоді Цетрон раптом розвернувся й бацнув кулаком об стіл. Стіл застогнав, а глечик, що стояв на ньому, аж затанцював.
— Хай тобі грець, Альте! Може, скажеш, що я маю робити?! Санвес мертвий, вбитий у резиденції графа Терліха. Тебе принесли годину тому, непритомного, із поламаними ребрами й такою гарячкою, що на твоїй голові можна було яйця смажити. Високе Місто вирує. Пішла чутка, що хтось намагався вбити графа і що лише втручання Евеннета-сек-Ґреса врятувало йому життя. Ти знав, що Санвес мав при собі ножа?
Альтсін із зусиллям підтягнувся вгору, займаючи напівлежачу позицію.
— Цетроне, до лиха, він завжди на роботі носив ножі, принаймні два. Зрештою, я також їх ношу, ти це добре знаєш.
— Я знаю, але ти не носиш Поцілунку Клег, а до того ж — отруєного.
Альтсін відкрив рота й закрив його знову — був надто здивованим, аби щось говорити. Ніколи не бачив такої зброї в Санвеса. Поцілунок Клег — названий на честь богині, патронки злодіїв і вбивць — був коротким, але широким кинджалом, двостороннім і гострим, наче бритва, і, слушно чи ні, але вважався розпізнавальним знаком найманих убивць. З цієї причини жоден із домушників, які шанували себе, такого не носив.
— Добре, — Цетрон знову всівся за стіл, дивлячись на хлопця з-під примружених повік. — Так ми ні до чого не дійдемо. Розповідай по черзі. Навіщо ви туди пішли?
Альтсін прикрив очі, біль у боці поволі ставала сильнішою.
— Санвес щось казав про підкидання однієї дрібнички до кабінету графа. Ось і все. Увійти, покласти й вийти. Робота на сто кліпань оком.
Скрипнув стілець.
— Що то була за дрібничка?
— Ми не відкривали
