Білий замок на Чорній скелі - Костянтин Матвієнко
Скрадаючись попід прибережними кущами, Кинав так-сяк дістався чепурної, ошатної хати. На мить зупинившись біля хвіртки, він якось враз відчув, що небезпека позаду — він за кордоном. Більше не вагаючись, увійшов у двір, де вже було кілька чоловіків, які зійшлися, почувши сирену та метушню на тому березі. На прибулого вони дивилися з подивом і співчуттям, але без остраху. До нього звернувся старший поважний добродій, сивовусий, із кошлатими бровами й гострим поглядом сірих очей:
— Ти перекидчик?
— Так, я звідти, — підтвердив парубок. — Добридень вам.
— І ти здоров будь. Я війт Старомлину, так зветься наше селище, — чоловік простягнув Кинавові руку для вітання. — Звуся паном Ліном. Ходімо до канцелярії, там у нас буде розмова.
— А це безпечно, пане Ліне? — занепокоївся Кинав. — Адже з боку Республіки щойно стріляли.
— Більше не ризикнуть. Розходьтеся, товариство, — зітхнувши, мовив війт до односельців. — Далі вже мій клопіт.
Кинав разом із війтом пішли вимощеною вулицею, вздовж якої росли підстрижені декоративні дерева. Навкруги було на диво чисто, хоча вітер доносив запах худоби і крики свійського птаства. Страх останніх днів потроху попускав щойно врятованого втікача і навалювалася втома. Попри це, він не міг не помітити, як разюче відрізняється це неначе намальоване селище від занедбаних та неохайних сільських поселень у Республіці з їх перехнябленими хатами, баюрами на шляхах та повсюдними кізяками. Дорогою війт майже не говорив, а Кинав сам не брав ініціативи розмови на себе. У цій красивій місцині відчуття страшної небезпеки, нарешті, поволі попускало його. Навіть дрижаки, які він не перестав ловити через мокрий одяг, трохи втамувалися.
Канцелярія містилася у війтовій хаті — сіни ділили її на житлову та «офіційну» половини. Не встигли вони переступити поріг, як почувся звук мотору — біля двору зупинився темно-зелений автомобіль. З нього вийшли двоє у військових одностроях.
— Ви швидко! — привітався війт з військовими, а ті у відповідь відкозиряли йому.
— А Ви, пане війт, дивлюся, вже із нашим клієнтом, — вказав на Кинава повновидий та опецькуватий старший з прикордонників.
— Ходімо до хати, себто до канцелярії, — виправив себе війт. — Кинаве, перш, ніж ти вмиєшся, переодягнешся та щось з'їси, — сказав він вже у сінях, — я як офіційна особа Конфедерації, хто першим зустрів тебе на нашій суверенній території, маю роз'яснити тобі права втікача.
— Це якщо Ви біженець, а не шпигун дуумвірів, — сказав старший військовий, щойно усі вони посідали на дерев'яних лавах біля столу.
— У такому разі Вам краще відразу заявити про явку з повинною, — суворо насупився інший прикордонник, доладний блондин із сірими холодними очима.
— Я біженець. Політичний втікач, — поквапився сказати Кинав, пересмикнувши плечима у мокрій куртці.
— Тоді прошу бути уважним, — перейшов на офіційний тон війт. — Конфедерація Залізних Гір не має дипломатичних стосунків з так званою Республікою Дуумвірів. Наша держава не визнає законність їх влади та вважає Республіку країною, небезпечною для всієї цивілізації. Ми визнаємо право мешканців Республіки на втечу та надаємо втікачам необхідну допомогу. Ви ж зобов'язані чесно розповісти про обставини, які спонукали Вас тікати, викласти свої анкетні данні та повідомити усе, що може становити інтерес для влади Конфедерації.
— Тобто відповісти на усі наші запитання, — уточнив блондин.
— Гаразд, — відразу погодився Кинав. — А якими майновими правами користуються емігранти?
— Себто? — перепитав війт.
— Я про речі, які зі мною, — Кинав торкнув мокрий наплічник, що стояв у нього в ногах.
— Що стосується особистого майна, — зрозумів війт, — то з моменту, коли потрапили на нашу територію, Ви користуєтеся усіма правами, включно з правом власності. За нашими законами приватне і особисте майно є недоторканим...
— Але ми маємо оглянути Ваш, з дозволу сказати, багаж на предмет заборонених предметів та речовин, — втрутився молодший прикордонник. — Пропоную Вам самому продемонструвати усе, що маєте із собою.
— Даруйте! — втрутився війт. — За законом, я відповідаю за дотримання прав усіх, хто перебуває на території нашої громади. Отже, Кинаве, Ви не зобов'язані надавати для огляду свої речі. Однак якщо у них справді є щось заборонене, то з моменту, коли підпишете зобов'язання втікача, — він поклав на стіл перед парубком аркуш із друкованим у типографський спосіб текстом, — Ви несете кримінальну відповідальність за це. Тому краще віддати усе небезпечне відразу.
— А що є забороненим? — запитав Кинав.
— Вогнепальна і холодна зброя, наркотики, отрути, — пояснив білявий.
— Такого я не маю.
— Добре, — кивнув війт. — Йдіть мийтеся, а тоді закінчимо формальності із документами. Наплічник беріть із собою до ванної, щоб зайвий раз не переймалися недоторканістю Вашого майна.
19. Таємниця Планса
Виявилося, що Нод разом із професоркою та охоронцем опинилися у Старій фортеці. Потаємний хід привів їх на дерев'яний сходовий майданчик у квадратній вежі. Тут було досить світла — крізь вузькі вікна-бійниці світив Рел.
Охоронець відразу повернув валун на місце, зачинивши хід. Коли Загра видихнула з помітним полегшенням, Нод зрозумів, що вона, нарешті, почуває себе у певній безпеці. Спітніла і захекана від довгого підйому, вона сіла прямо на підлогу сходового перекриття. Охоронець попросив їх залишатися на майданчику, а сам пішов перевірити безпечність сходів та виходу з вежі. Нод також відчував, що ноги аж гудуть від утоми, тому вмостився на підвіконня бійниці. З неї унизу було видно води Лосмуру, які відбивали світло ліхтарів на набережних та мостах. За річкою яскраво світилася колонада головного входу до Королівського палацу, за яким темнів величезний парк. Удалині ліворуч вгадувалися темні цієї пори корпуси Університету, обнесені муром з підсвіченими арками у ньому. Трохи перепочивши, Нод роззирнувся у вежі. Подумки він відзначив, що потаємний хід, яким вони сюди потрапили, будівничі завбачливо створили у мурі, коли зводили фортецю. У башті, вочевидь, тривала реконструкція — більшість дерев'яних сходинок були змінені новими, як і поручні сходів, а окремі ділянки стін затуляли риштування. Тут і там валялися відра, ящики та інший будівельний мотлох.
— Зараз у фортеці облаштовують музей, — Загра, спершись на простягнуту Нодом руку, звелася на ноги, — тому уночі тут нікого не має
