Білий замок на Чорній скелі - Костянтин Матвієнко

Після двох сотень кроків, що їх порахував Нод, хід почав підніматися, перетворившись на вузькі сходи, які вперлися, здавалося, що у глуху стіну, муровану з великих каменів. Загра присвітила ліхтарем на валун у кутку, а охоронець обома руками що є сили натиснув на нього. У стіні щось клацнуло, і валун повернувся, відкривши щілину, у яку можна було протиснутися боком. Професорка зробила це першою, Нод за нею, а тоді охоронець.

Полонина, куди вийшли Ерада, Клирт Рей та Рамир, вступила у пору буйного розмаю. Віяло пахощами квітучих трав і кущів. Від спеки захищала тінь скелястого пасма, за яке вже хилилося сонце. На зеленому крутосхилі сіріла отара, яку стерегли чималі пси. Людей видно не було.

Гурт попрямував стежиною попід скелею. Вона поволі спускалася до чагарника, який розрісся біля входу до іншої ущелини. Собаки припинили свою роботу довкола отари, та як один, нашорошивши вуха, обернулися до загону. Віслюки миттю вклякли, відмовляючись іти далі. Найбільший пес — мабуть, «бригадир» чотирилапих вівчарів, нахиливши голову, поволі рушив до непроханих гостей. Але тут наперед отари вибіг хлопчина з великою ломакою у руці. Він щось гукнув до собаки, і той зупинився.

— Здоровенькі були! — малий чабан наблизився до загону. — Ви куди прямуєте?

— І ти будь здоровий, — відповів Клирт. — Ми до Бундстану.

— Он воно що! Так немає туди нині шляху.

— Як це? Куди ж він подівся? — запитав Рамир.

— Завалило! Ви ходіть ондечки за чагарі. Наші саме повернулися з пошуків того пришелепуватого Марка, то вони вам розкажуть, що до Бундстану тепер проходу геть немає!

— Гаразд. Рушаймо, — наказав Клирт.

Та як вони з Рамиром не намагалися примусити віслюків зрушити з місця, ті виявилися непохитними у своєму бажанні зупинитися. Підпасок запропонував по-сторожувати впертих довговухих разом із їх вантажем, але капітан не наважився пристати на цю пропозицію. Рамир вже сподівався, що Клирт сам піде на розмову, залишивши його наодинці з Едою, але командир чомусь вирішив інакше, доручивши йти парубкові. Зітхнувши, той попростував слідом за говірким пастушком до чагарника.

Колючі зарості затуляли галявину, на якій зібрався гурт чоловіків. Вони лише трохи подивувалися появі Рамира, бо, вочевидь, мали власний чималий клопіт. Найстарший — сивий міцний дід з важким костуром у жилавих руках, сидів на камені у затінку під скелею. Інші стояли довкола.

— До Бундстану? — хрипко перепитав старий, почувши від Рамира про мету подорожніх. — Не вийде...

— Так, нам он він, — парубок вказав на малого, — казав про завал в ущелині.

Ще не завершивши, Рамир збагнув, що нечемно перервавши старшого, викликав невдоволення чоловіків.

— Вибачте.

— Річ не лише у завалі, — дід вдав, що не помітив молодечої нетактовності. — Його, зрештою, можна розібрати, за... кілька років, якщо без вибухівки. Незбагненна річ сталася у наших горах.

— Яка? — запитав Рамир.

— В ущелині вивалилася частина стіни, відкривши невідомий раніше прохід, та веде він зовсім не до Бундстану.

— Дозвольте запитати: куди?

— У глухий кут, — відповів дід. — Сам можеш поглянути. Тут геть недалечко.

Прагнучи швидше надати капітанові якнайвичерпнішу інформацію про несподівану перепону, Рамир погодився, щоб його провели до місця, де вивалилася стіна ущелини. Він зауважив, що двоє чоловіків, яким старший наказав його супроводжувати, погодилися на це неохоче.

Виявилося, що шлях справді наглухо заблоковано камінням. Складалося враження, що вертикальний пласт базальту просто раптом відділився від моноліту і впав, склавшись величезними каменюками, які завалили прохід до самого верху ущелини, аж до сосен, що ледь видніли високо угорі. Купа каміння виявилася надто крутою — годі було й думати видертися на неї. Ліворуч, за валуном у два людські зрости, з-під якого струменіло кволе джерельце, відкривався прохід, який аж ніяк не міг бути результатом вивалу — круглий тунель метри два заввишки. Його стіни, підлога та стеля були ідеально рівні, немов відлиті з розплавленого каменю. Здавалося, вони відсвічують світлом, подібним до того, як світиться Рел, коли сходить над горами. У глибині ходу марилася якась мінлива чорнота.

— Ну ти... того, коли хочеш, ходи глянь... — сказав до Рамира один з його супровідників, парубок майже його віку.

— А ми на тебе тут почекаємо, — озвався на те інший, доросліший, сідаючи на камінь. — Хоча як на мене, то й так усе зрозуміло. Вертати вам доведеться, бо у горах це єдиний шлях до Бундстану. Морем слід було йти.

— Справді, а чому ви пішли таким складним маршрутом? — запитав молодший.

— Пригод шукали, — бовкнув Рамир перше, що спало на думку, аби спекатися розпитувань. — Гаразд, піду погляну, що там.

Вхід до похилого коридору ще добре освітлювався згори — небо ясніло променистим гірським надвечір'ям, проте у глибині ходу чорніла лише темрява. Рамир не наважувався йти далі, тож вирішив повертатися до князівни й капітана. Раптом йому здалося, що попереду ніби щось спалахнуло. Лише на мить. Парубок зробив крок уперед, намагаючись краще роздивитися, що воно таке. Пройшов, як йому здалося, кілька кроків, але обриси входу позаду розчинилися у пітьмі. Його огорнула непроникна темрява, усі звуки та пахощі зникли. Попереду ж виникло світло, а тоді раптом повіяло свіжою вологою і стало чути спів пташок.

Підвівши погляд від червоних черевичків, Кинав побачив, що їх ледь прикриває картата спідничка, а з-під неї біліє запаска. Спідничку перехоплював гаптований червоним по чорному пояс. Над ним — біла сорочка. Вона прикривала цупкенькі невеликі перса, прикрашені скляним намистом на ніжній шиї. До грудей дівчина пригортала сірого капловухого песика, який тремтів від страху і холоду до кінчика гострого, намоклого хвоста.

— Ти з того боку? — трохи злякано запитала вона Кинава, сахнувшись, щойно він підвівся.

— Так, ти мене не бійся...

— Тату!!! — дівчина, притискаючи до грудей цуценя, що воно, бідне, аж заскавчало, кинулася бігти до хати, яка височіла неподалік на пагорбка. — Тату!..

Кинав підхопив наплічник і вже хотів був іти до тієї ж хати, коли почув гавкіт та крики на протилежному березі, біля поваленого дуба. Він миттю впав у високу прибережну траву. Прикордонний наряд, що примчав до місця пошкодження огорожі, не помітив втікача на цьому рятівному березі. Оглянувши поваленого дуба, прикордонники навмання пустили кілька автоматних черг у гущавину його крони, яку гойдала стрімка