Лицарі сорока островів - Сергій Лук'яненко

— Вони труси, вони нас бояться, — тонким голосом відповів Ігорьок. - Зніми свою накидку! Не ховайся!

Він простяг руку до найближчої постаті. В іншій руці Ігорьок стискав меч, у інопланетянина не було жодних ознак зброї.

Зате в нього були руки, що гнуться так, як ніколи не зможуть згинатися людські.

Тонка кисть ковзнула по обличчю Ігорка, сховалась у плащі. Але я встиг помітити вигнуті пазурі на гнучких пальцях.

Мальок упав. А я кинувся до прибульців.

Він спробував відскочити, точніше, навіть відскочив, здійнявшись у неможливому для людини стрибку... І опустився на Меломанів меч. Ми діяли не змовляючись, з навичкою, вбитою нам Островами ... А страховка партнера завжди була постійним правилом бою. Меломан упав, намагаючись витягнути меч з важкого тіла. Схопився, виймаючи кинджал, кинувся до мене.

Тримаючи вістря меча біля темного провалу каптуру, я відтісняв другого інопланетянина в кут. Той відступав дрібними кроками.

— Руби його, — ненавидячим голосом сказав Меломан. — Руби його, Дімко.

- Що з Мальком? — спитав я крізь зуби.

- Кров хлище. Він по сонній артерії бив…

Я підняв меч. Противник мій відрізнявся нелюдською спритністю, але коли в руці затиснутий метровий клинок, це зрівнює шанси, якщо не сказати більше.

Капюшон хитнувся, і тонкий, шиплячий голос промовив:

— Прошу передумати… Ваше рішення не так…

Меч став важким, наче відлитий із свинцю. Запинаючись, ковтаючи слова, я запитав:

— Ви… ти… вмієш? Говорити?

— Я старший знавець мови. Вашого товариша вбито не мною…

Плащ розсунувся, тонка… ні, не рука, лапа, обтягнута сухою зморшкуватою шкірою, з кігтями на довгих гнучких пальцях, вказала на нерухоме тіло вбитого Меломаном прибульця.

- Він механік. Не здатний змінювати поведінку. Загинув. Нижчий рівень пристосування.

- А ти здатний? — задихаючись від ненависті, спитав я. Відступив на пару кроків, нахилився над Мальком.

Глибока рвана рана йшла по обличчю. Ще дві рани, вузькі, наче від ударів кинджалом, були на шиї — ліворуч і праворуч. Я подумав, що нанести таку потрійну рану можна лише маючи два протилежні пальці на руці. А крові виявилося зовсім мало. Крізь ґратчасту підлогу вона шибнула вниз.

— Зніми капюшон, мерзота! - Закричав я. Для мене раптом стали дуже важливими останні слова Ігорка. - З ними!

— Не обурюйтесь, — без жодних емоцій сказав інопланетянин. - Я знімаю.

Щільна матерія зашаріла, коли він розвів руки, скидаючи накидку. Меломан охнув і, присівши навпочіпки, з такою енергією рвонув свій меч, що одразу витяг його з убитого.

На людину інопланетянин був схожий лише віддалено. Ноги в нього були худі, перевиті пагорбами сухожиль. Колінки згиналися назад! Тіло покривало щось схоже на збиту клаптями вовну. Маленьку голову, що виступала прямо з плечей, покривали такі ж косми... І раптом я зрозумів. Це не шерсть.

Це пір'я.

Круглі, вкриті тремтячою драглистою плівкою очі стежили за моїми рухами. Вертикальна щілина серед обличчя інопланетянина розійшлася на кілька сантиметрів, рогові пластинки, що виступають з-під пір'я, засіпалися вгору-вниз. Це не було загрозою — жалюгідна, рудиментальна дзьоба не могла служити зброєю. «Знаток мови» готувався говорити.

- Я виконав ваше бажання. Чи можна одягнути назад? Холодно.

Я кивнув головою. На розмову не було сили. Жахливий образ людино-птиці позбавляв мене останніх її залишків. Добре, що він цього не розумів. Інопланетянин. Чоловік-птах… Птах?