Плавучий острiв - Жюль Верн
Одержавши два накази, надісланих одночасно до обсерваторії, комодор Сімкоо каже:
— Ось те, чого я так боявся…
- І що ні в якому разі не можна дозволяти в інтересах громадськості, - додає король Малекарлії.
— Що ви гадаєте чинити? — питає Фрасколен.
— Сто чортів, — вигукує Пеншіна, — страшенно цікаво, як ви будете викручуватися, пане Сімкоо!
— Кепська справа, — зауважує Себастьян Цорн.
— Спочатку повідомимо Джема Танкердона і Нета Коверлі, - відповідає комодор, — що їхні накази виконати не можна, як протилежні змістом. А втім, найкраще було б, щоб Стандарт-Айленд не рухався з місця й очікував судна, яким тут призначено зустріч.
Цю мудру відповідь негайно передають телефоном у мерію.
Минає година, ніяких нових повідомлень обсерваторія не одержує. Дуже можливо, що губернатори зреклися своїх суперечливих вимог.
Раптом усі помічають, що корпус Стандарт-Айленду якось чудно здригається. Що воно означає? Те, що Джем Танкердон і Нет Коверлі затялися й дійшли у своєму впертому завзятті краю.
Всі присутні перезираються між собою, в усіх очах — знак запитання.
— Що це таке? Що сталося?
— Що сталося? — відповідає комодор Сімкоо, знизуючи плечима. — Сталося те, що Джем Танкердон дав розпорядження безпосередньо містеру Уотсонові, головному механікові Бакборт-Гарбора, а Нет Коверлі надіслав протилежний наказ містеру Сомуа, головному механікові Штирборт-Гарбора. Один наказав йти вперед на північний схід, другий — дати задній хід, щоб прямувати на північний захід. Ось тепер Стандарт-Айленд і кружляє на одному місці, і кружлятиме, допоки триватимуть примхи цих твердолобих.
— Чудово! — вигукує Пеншіна. — Все це й повинно і було закінчитися вальсом. Вальс упертюхів! Атаназ Доремюс може скласти з себе свої обов’язки. Мільярдяни не потребують більше його науки.
Може, це безглузде становище, навіть дещо комічне, і давало привід для сміху й глузування. Та, на жаль, як зазначає комодор, цей подвійний маневр дуже небезпечний. Десять мільйонів кінських сил тягнуть Стандарт-Айленд у протилежні боки, загрожуючи розладнати його, механізм.
Справді, машини працюють на повну потужність, гвинти обертаються з максимальною швидкістю, про що свідчить тремтіння сталевого підґрунтя. Якщо уявити собі запряжку коней, з яких один біжить щодуху вперед, скоряючись владному «но! но!», а другий, на вигук «тпру, тпру!», збиває назад, то можна зміркувати, що саме відбувається з островом!
Тим часом рух дедалі підсилюється, Стандарт-Айленд продовжує обертатися навколо своєї осі. Парк, поля накреслюють концентричні кола, пункти, розташовані на узбережжі, переміщуються з швидкістю дванадцяти миль на годину.
Марна річ сподіватися вплинути на механіків, чиї дії викликають це кружляння на місці. Комодор Сімкоо не має над ними ніякої сили. Вони у владі тих самих пристрастей, що охопили всіх мешканців лівої і правої частини міста. Вірні слуги своїх проводирів, містер Уотсон і містер Сомуа стоятимуть до кінця, машина проти машини, динамо проти динамо…
І тоді виникає прикре явище, яке повинно було б витверезити голови і пом’якшити серця.
Внаслідок кружляння Стандарт-Айленду мільярдяни й насамперед мільярдянки починають відчувати, що всередині їх наче щось каламутить. З’являються болісні напади нудоти, особливо у тих, чиї домівки віддалені від центру, де сильніше відчувається рух «вальса».
Признатись по правді, ці дивні й кумедні наслідки політичних незгод викликають у Пеншіна, Івернеса й Фрасколена шалені вибухи сміху, хоч становище чим далі все загострюється. Дійсно, «перлині Тихого океану» тепер загрожує розрив фізичний, який, може, небезпечніший за розрив моральний.
Щодо Себастьяна Цорна, то під впливом безперервного кружляння він дедалі бліднішає… «спускає знамено», за висловом Пеншіна, до горла йому підступає нудота. Коли ж цьому паскудному жартові покладуть край? Відчувати себе в’язнем на величезному столі, який безперервно кружляє, та навіть нездатний прозирнути в таємниці майбутнього[141]…
Протягом цілого нескінченного тижня Стандарт-Айленд безперервно обертався навколо свого центру — Мільярд-Сіті. В місті весь час товпляться юрби людей, що шукають тут рятунку від нудоти, бо в центрі острова кружляння не таке відчутне. Марно король Малекарлії, комодор Сімкоо, полковник Стюарт намагалися втрутитись у спірку між двома представниками влади, що поділили між собою палац муніципалітету… Жодний з них не схотів поступитися. Сам Сайрус Бікерстаф, якби він ожив, не спромігся б подолати цю ультра американську впертість.
А тут ще, на лихо, протягом цього тижня небо вкривають такі густі хмари, що немає жодної можливості вести спостереження. Комодор Сімкоо не знає більше, де перебуває Стандарт-Айленд. Потужні гвинти тягнуть його в протилежних напрямках, чутно, як тремтять металеві перетики блоків. Мешканці бояться увіходити в свої домівки. В парку повно-повнісінько людей. Вони отаборились просто неба. З одного боку лунають вигуки: «Хай живе Танкердон!», з другого розлягається: «Хай живе Коверлі!» Очі сиплють блискавицями, стискаються кулаки. Невже громадянська війна у своїх найважливіших проявах вибухне серед населення, яке дійшло до краю божевілля?
Хоч як би там було, ані ті, ані ті не хочуть бачити небезпеки, що наближається. Вони не поступляться, хоч би «первина Тихого океану» розлетілась на друзки!
Вона кружлятиме так, аж поки, через брак струму, не зупиняться динамо й гвинти.
Серед загального збудження, байдужий до нього, Уолтер Танкердон залишається осторонь, — гостра тривога крає йому серце. Він боїться не за себе, а за міс Ді Коверлі — що станеться з нею, коли страшний вибулі знищить Мільярд-Сіті? Вже вісім днів він не бачив ту, котра була його нареченою, мала стати його дружиною. Кілька раз у розпачі він благав батька зректися своєї жорстокої постанови. Але Джем Танкердон не схотів нічого слухати й прогнав сина.
Тоді, в ніч із 27 на 28 березня, скориставшися з темряви, Уолтер намагається добратися до молодої дівчини. Він хоче бути біля неї, якщо трапиться катастрофа. Прослизнувши крізь натовп, що залляв Першу авеню, він ступає у ворожу частину міста і
