Плавучий острiв - Жюль Верн
Комодор Сімкоо дає розпорядження негайно довести до ладу все, що можна полагодити. Треба заспокоїти населення щодо сталості Стандарт-Айленду. Досить, навіть більш ніж досить, і того, що через брак двигунів на лівому боці острова він не може попрямувати до найближчих земель. І жодні ліки не можуть цьому зарадити.
Залишається ще найважливіше питання про те, як врятуватися від голоду й спраги. На який час вистачить запасів харчування… на місяць? На два?
Ось факти, які встановив комодор Сімкоо:
З водою все гаразд. Хоч вибух і знищив один з дистиляційних заводів, другий працює нормально і спроможний задовольнити потреби всього населення.
Багато гірша справа з харчами. Після всіх підрахунків установлено, що їх вистачить тільки на два тижні, якщо не запровадити негайно для десятитисячного населення суворий раціон. Як відомо, за винятком садовини і городини, всі продукти на острів довозяться ззовні. А де він, цей зовнішній світ? На якій відстані лежать найближчі землі і як до них дістатися?
Отже, хоч яке прикре враження оправить цей захід, комодор Сімкоо змушений видати наказ про обмеження споживання. Того ж вечора по телефону й телеавтографу передають цю сумну новину.
В Мільярд-Сіті й обох портах вона викликала загальний жах і передчуття ще гіршого лиха. Раз немає жодного способу поповнити запаси продуктів, то доводиться чекати появи на обрії примари голоду-за виразом зужитим, але образним. Справді, в розпорядженні комодора Сімкоо немає жодного судна, щоб відрядити його до американського континенту. За примхою долі, останній з них вийшов у море три тижні тому з прахом Сайруса Бікерстафа й інших оборонців міста, що полягли у боях з дикунами Ероманга. Тоді ніхто і в гадці не мав, що боротьба через самолюбство доведе Стандарт-Айленд до стану значно гіршого ніж тоді, коли його захопили банди новогебрідців!
Дійсно, до чого ті мільярди, навіщо бути багатим, як Ротшильд, Маккей, Астор, Вандербільт, Гульд, коли багатство нездатне врятувати від голодної смерті! Правда, більшу частину своїх достатків ці набоби надійно ховають у банках Старого й Нового Світу. Але хтозна, чи не настане час, коли за свій мільйон вони не дістануть ані кіло м’яса, ані буханця хліба!
Зрештою, причина всього лиха — в їхніх безглуздих чварах, в дурнісінькому суперництві, в упертому прагненні до влади! Це вони в усьому винні, Танкердон і Коверлі, це вони заподіяли людям усі лиха й нещастя! Хай же вони стережеться відплати, гніву службовців, робітників, офіцерів, торгівців, усього населення, яке наразили на страшну небезпеку! Невідомо, до чого можуть дійти люди, коли їх почнуть мордувати муки голоду!
Слід застерегти, що ці докори зовсім не стосуються ані Уолтера Танкердона, ані міс Ді Коверлі, на них не розповсюджується осуд, що його заслуговують їхні родини. Ні! Юнак і молода дівчина не відповідають за те, що сталося. Вони були тим зв’язком, що мав забезпечити майбутній добробут обох частин міста, і не вони цей зв’язок розірвали!
Протягом наступних двох днів через густу хмарність спостереження не провадилися, і положення Стандарт-Айленду не можна визначити навіть приблизно.
На світанку 31-го березня обрій прояснів і туман на морі поступово розійшовся. Є надія, що усі виміри можна буде зробити в нормальних умовах.
Наслідків спостережень усі очікують з гарячковим нетерпінням. Кількатисячний натовп зібрався біля батареї Хвилеріза. Серед них і Уолтер Танкердон. Але ані його батько, ані Нет Коверлі, жодний з тих мільярдерів, що призвели цих людей до такого прикрого стану, не виходять із своїх особняків, де вони почувають себе наче замурованими народним гнівом.
Опівдні спостерігачі готуються вловити найвищу точку сонячного диска. Два секстанти — один тримає король Малекарлії, другий — комодор Сімкоо — спрямовані на обрій.
Визначають висоту сонця і тоді беруться до вирахувань, з належними поправками; внаслідок мають 29°17" південної широти.
О другій годині, в тих самих сприятливих умовах, провадять друге спостереження, яке показує 179°32" східної довготи.
Таким чином, відтоді як Стандарт-Айленд став жертвою божевільного кружляння, морські течії віднесли його в південно-східному напрямку на тисячу миль.
Ось що виявилося, коли місцеположення Стандарт-Айленду визначили на карті:
Найближчі острови — принаймні за сто миль, — архіпелаг Кермадек[142], укритий голими скелями, майже незаселений; там не знайдеш нічого поживного, та й як до нього добутися? За триста миль на південь лежить Нова Зеландія, але в який спосіб пристати до її берегів, коли течія відносить плавучий острів у відкрите море. В західному напрямку, на відстані в тисячу п’ятсот миль, — Австралія. В кількох тисячах на схід — Південна Америка на широті Чилі. За Новою Зеландією — Полярний океан і пустеля Антарктики. Невже Стандарт-Айленду судилось розбитися об крижані землі південного полюса? Невже мореплавці знайдуть там колись численні рештки людей, що загинули від злигоднів і голоду?
Комодор Сімкоо заходжується старанно вивчати течії цих морів. Але що буде, коли вони й надалі залишаться без змін, коли Стандарт-Айленд не зустріне супротивних течій, коли зніметься жахлива буря, одна з тих, що раз у раз виникають у передполярній зоні?
Природно, що ці відомості викликають в населення жах. Дедалі більше його охоплює обурення проти винуватців їхнього лиха, злочинців-багатіїв, які несуть відповідальність за все, що сталося. Потрібні вся енергія і вплив комодора Сімкоо й полковника Стюарта, відданість офіцерів, увесь їхній авторитет перед моряками й солдатами, щоб запобігти
