Темна матерія - Блейк Крауч

Мабуть це та ампула, яку вколов собі Джейсон-2 за кілька секунд перед тим, як я знепритомнів, у ту ніч, коли він украв моє життя.

Я вибираюся із промислового міста-примари.

Голодний, спраглий, виснажений.

Десь на півночі мріють обриси міста, і хоч низькі зимові хмари зітнули їхню верхню частину, вони мені таки добре знайомі.

Уже в сутінках я сідаю на поїзд «Червоної лінії» на Вісімдесят сьомій вулиці.

У цьому метро-елі немає ніяких фіксаторів на сидіннях, ніяких голограм.

Це просто повільна заколисуюча поїздка через Південний Чикаго.

Далі — через відгалуження ділового центру.

Я пересідаю на інший поїзд.

«Синя лінія» довозить мене до затишних північних околиць.

За останній місяць мені вже траплялися схожі Чикаго. Але в цьому відчувається щось особливе. І це не тільки порожня ампула. Це щось глибше, чого я не можу пояснити, а можу тільки сказати, що відчуваю, що це моє місце, місце, до якого я належу.

Коли ми проїжджаємо повз численні затори на швидкісних шосе в годину-пік, сніг густішає.

Я запитую себе...

Чи Даніела, моя Даніела, жива-здорова під цими хмарами, напханими снігом?

Чи мій Чарлі дихає повітрям цього світу?

Я виходжу з поїзда на платформу еля на Логан-сквер, засуваю руки глибоко в кишені бушлата. Сніг засипає знайомі вулиці мого району. Тротуари. Машини, припарковані вздовж бордюрів. Крізь снігову завісу пробивається світло фар із заторів вечірньої години-пік.

Уздовж мого кварталу привітно світять вікнами закутані хурделицею будинки.

Сходи мого ґанку вже накрила пухка ковдра снігу із сантиметр завтовшки, на якій видніється одна вервечка слідів, що ведуть до вхідних дверей.

Через переднє вікно особняка видно, що всередині світиться, а з того місця на тротуарі, де я стою, все це виглядає, як мій дім.

Я все боюся виявити, що якісь дрібниці все порушать — не такі вхідні двері, не той номер будинку, якісь незнайомі мені меблі на ґанку.

Але двері ті самі.

Номер будинку правильний.

Навіть люстра-гіперкуб висить над обіднім столом у вітальні, і з того місця, де я стою, я б міг навіть розгледіти велику фотографію на каміні — Даніела, Чарлі та я на оглядовому майданчику в Національному парку Єллоустоун.

У відчинені двері з їдальні до кухні я мигцем бачу Джейсона, який стоїть біля кухонного стола-острова з пляшкою вина в руці. Він перехиляється через стіл і наливає вино в чийсь келих.

Мене охоплює радість, та не надовго.

Мені видно тільки красиву руку, яка тримає ніжку келиха, і мене знову придавлює згадка про те, що цей чоловік зробив зі мною.

Про те, що він забрав.

Про все, що він украв.

Я нічого не чую звідси, але мені видно, що він сміється і відпиває вино.

Про що вони розмовляють?

Коли вони кохалися востаннє?

Чи щасливіша Даніела, ніж вона була місяць тому зі мною?

Чи витримаю я відповідь на це питання?

Розважливий, спокійний голос здорового глузду настійливо радить мені йти звідси геть негайно.

Я не готовий до цього. У мене немає плану.

Тільки лють і ревнощі.

Не варто випереджати події. Мені потрібні переконливі підтвердження, що це мій світ.

Трохи далі від будинку я помічаю знайомий багажник нашого «Субурбана». Підходжу ближче й зішкрібаю сніг, що налипнув на позначення штату Іллінойс.

Номерний знак мій.

Фарба правильного кольору.

Я витираю заднє вітрове скло.

Лілова наклейка доброчинного клубу «Лейкмонт лайонз» виглядає чудово, принаймні та її половина, яка від неї залишилась. Щойно я причепив на скло цю наклейку, відразу ж про це пошкодував. Спробував віддерти її, але мені вдалося відірвати лише верхню частину лев’ячої морди. Зосталась тільки роззявлена паща.

Але це було три роки тому.

Мені потрібне щось свіжіше, переконливіше.

За кілька тижнів до мого викрадення я випадково зачепив багажником «Субурбана» лічильник на парковці. Нічого страшного не сталося — тільки тріщинка в правій задній фарі та вм’ятина на бампері.

Я зчищаю сніг з червоного пластику задньої фари, а потім з бампера.

Торкаюся тріщини.

Торкаюся вм’ятини.

Жоден «Субурбан» в усіх отих незчисленних Чикаго, де я побував, не мав цих відмітин.

Підводжуся й кидаю погляд через вулицю на ту лавку, Де одного разу я просидів цілий день, витріщаючись на те, як перед моїми очима розгорталась одна з версій мого життя. Зараз вона порожня, на