Темна матерія - Блейк Крауч

Під кінець вони здирають і закидають мій рюкзак, а коли я харкаю кров’ю на тротуар, відстають з реготом і вшиваються.

Я довго лежу там, прислухаючись до того, як жвавішає рух на дорозі.

Розвидняється.

Повз мене по тротуару проходять люди і навіть не зупиняються.

Кожен подих вбиває клин болю між моїми потовченими ребрами, ліве око запливло й не відкривається.

Через якийсь час мені вдається сісти.

Чорт.

Ампули.

Чіпляючись за сітчасту огорожу, спинаюся на ноги.

Я засовую руку під сорочку й намацую шматок клейкої стрічки, приліпленої до мого боку.

Страшенно боляче віддирати його від тіла, але все страшенно боляче.

Ампули на місці.

Три роздушені.

Три цілі.

Спотикаючись, добираюся до куба й зачиняюся зсередини.

Грошей катма.

Записники зникли.

Шприци й голки також.

У мене залишилося тільки моє побите тіло й ще три шанси все виправити.

ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 2

Першу половину дня я проводжу, старцюючи на розі якоїсь вулиці, щоб назбирати грошей на поїзд до міста.

Решту дня проводжу за чотири квартали від свого будинку, сидячи на тротуарі за шматком картону, де написано:

БЕЗПРИТУЛЬНИЙ. СТРАШНІ ЗЛИДНІ.

ОХОЧЕ ПРИЙМУ БУДЬ-ЯКУ ДОПОМОГУ

Схоже, вигляд мого побитого обличчя зовсім не викликає співчуття, бо коли сонце вже сідає, у мене назбирано всього 28 доларів 15 центів.

Я голодний, хочу пити, в мене все болить.

Вибираю доволі благеньку закусочну, щоб мене туди пустили, і з останніх сил плачу за їжу.

Мені нікуди йти.

Немає грошей навіть на кімнату в мотелі.

Назовні западає холодна дощова ніч.

Я йду до свого будинку, обходжу квартал і звертаю в провулок, підшукуючи якийсь закуток, де можна сховатись і передрімати.

Знаходжу щілину між своїм гаражем і гаражем сусіда, затулену контейнерами для сміття. Пробираюся туди, прихопивши сплющену картонну коробку, яку притуляю до стінки свого гаража.

Накриваюся нею, чую, як над головою дощ лупить по картону і сподіваюсь, що мій імпровізований притулок протримається всю ніч.

Звідси я можу навіть зазирнути у вікна другого поверху мого будинку, які видніються над високим парканом навколо мого заднього подвір’я.

Це хазяйська спальня.

У вікні мелькає Джейсон.

Це не Джейсон-2. Я впевнений, бо це не мій світ. Магазини й ресторани далі за квартал від мого будинку не ті. У цих Дессенів інші автомобілі, не такі, як у нашій сім’ї. І він повніший за мене, я таким ніколи не був.

На мить у вікні з’являється Даніела, піднімає руки, опускає жалюзі.

Добраніч, кохана.

Дощ припускає сильніше.

Коробка прогинається.

Я починаю тремтіти.

На восьмий день мого життя на вулицях Логан-сквер, сам Джейсон Дессен вкидає банкноту в 5 доларів у мою коробочку для пожертв.

Я в безпеці.

Упізнати мене неможливо.

Моє обличчя обвітрене, заросле бородою, і від мене відгонить крайніми злиднями.

Люди в моїй окрузі щедрі. Щодня я назбирую стільки, що можу дешево поїсти й припасти кілька доларів.

Щоночі я сплю у провулку за будинком 44 на Елеанор-стріт.

Це перетворюється на якусь гру. Коли світло в хазяйській спальні гасне, я заплющую очі й уявляю, що я — це він.

Із нею.

За кілька днів я відчуваю, що мій розум потьмарюється.

Аманда якось сказала, що її старий світ починає уявлятися їй якоюсь примарою, здається, я розумію, що вона мала на увазі. Ми асоціюємо реальність із чимось відчутним — із тим, що ми можемо сприйняти відчуттями. І хоч я постійно переконую себе, що на півдні Чикаго стоїть куб, який може перенести мене у світ, де в мене буде все необхідне й бажане, я більше не вірю, що таке місце існує. Дедалі більше моєю реальністю стає цей світ. Де в мене немає нічого. Де я бездомне, жалюгідне створіння, чиє життя викликає тільки співчуття, жаль