1Q84. Книга ІІ - Харукі Муракамі

У головах стояв штатив крапельниці, а з пластмасової банки через трубку витікала рідина у вену руки. І в сечоводі стирчав катетер для відведення сечі, якої виявилося навдивовижу мало. Порівняно з попереднім місяцем батько здавався ще більш змарнілим. На худих щоках і підборідді стирчало біле волосся, яке днів два не голили. Його очі завжди були запалими, але тепер вони запали ще глибше. Здавалося, що довелося б використати якийсь спеціальний інструмент, щоб витягти очні яблука із заглибин. Повіки обох очей, немов затуляючи ці западини віконницями, міцно заплющилися, а рот залишався ледь-ледь розтуленим. Його дихання не було чути, та коли Тенґо наблизився вухом до обличчя, то відчув легенький рух повітря. Життя потай ще жевріло в ньому на найнижчому рівні.

Тенґо відчув як щось страшно реальне слова, які сказав учора ввечері по телефону лікар про те, що, мовляв, «так, поволі зменшуючи швидкість, наближається до зупинки поїзд».

Поїзд з назвою «Батько» поволі зменшував швидкість і, до останку використовуючи інерцію, от-от мав зупинитися посеред рівнини. Тільки одне втішало: в ньому не залишилося жодного пасажира. Навіть якщо поїзд зупиниться, ніхто з цього приводу не скаржитиметься.

«Треба щось сказати», — подумав Тенґо. Але що, як і яким голосом заговорити, не знав. Навіть вирішивши заговорити, не знаходив жодних змістовних слів.

— Тату, — тихо прошепотів він. Однак наступні слова не з'являлися в голові.

Він підвівся зі стільця і, підійшовши до вікна, подивився на старанно доглянутий газон та високе небо, що простягалося над сосновим бором. На великій антені сиділа ворона й, гріючись у сонячному промінні, сторожко озиралася навколо. В узголів'ї батькового ліжка стояв транзисторний приймач з будильником, але батькові вже не треба було звертати на нього уваги.

— Я — Тенґо. Щойно приїхав з Токіо. Ви чуєте мене? — все ще стоячи біля вікна й дивлячись на батька, сказав він. Реакції зовсім не було. Його голос, на мить струснувши повітря, безслідно поглинула цілковита порожнеча.

«Він от-от помре», — подумав Тенґо. Зрозумів це, коли глянув на глибоко запалі очі. Батько вже остаточно вирішив скінчити життя. Заплющивши очі, заснув глибоким сном. Хоч би що Тенґо говорив і хоч як підбадьорював, його рішення не вдасться змінити. З медичного погляду він ще жив. Однак для нього життя вже дійшло свого кінця. В ньому вже не залишилося ні приводу, ні волі для того, щоб своїми зусиллями його продовжити. Тенґо міг тільки поважати батькове прагнення й дати йому спокійно вмерти. Його обличчя мало надзвичайно втихомирений вигляд. Здавалося, він уже зовсім не відчуває мук. Як сказав лікар по телефону, це була єдина втіха.

А все-таки Тенґо мусив щось сказати батькові. Бо, по-перше, так пообіцяв лікареві. Здавалося, лікар турбувався про батька, як кревний родич. А по-друге, так би мовити, хотів зберегти правила пристойності. Вже тривалий час Тенґо не мав з батьком повноцінної розмови. Навіть не говорив з ним про буденні справи. Мабуть, остання розмова відбулася ще тоді, коли вчився в середній школі. Після того майже не навідувався додому, якщо приходив з якогось приводу, то будь-що намагався батька уникати.

Однак зараз цей чоловік, перебуваючи в глибокій комі, перед ним спокійно помирає. Він фактично зізнався Тенґо, що не є його справжнім батьком, і нарешті, здавалося, зняв з його плечей тягар і дав відчути на душі полегшення. «Кожен з нас зняв зі своїх плечей тягар. В останню мить», — подумав Тенґо.

Цей чоловік, навіть кровно непов'язаний, прийняв Тенґо як власного сина й доглядав його, поки той не став заробляти собі на життя. Уже це заслуговує вдячності. Тенґо подумав, що зобов'язаний розповісти йому, як досі жив і про що думав. Ні, йдеться не про обов'язок, а про правила пристойності. І не має значення, чи дійдуть ці слова до його вух і чи буде з них якась користь.

Тенґо знову сів на стілець коло ліжка й почав коротко розповідати про своє життя, прожите досі. Вступивши у середню школу вищого ступеня, він покинув рідний дім і почав жити у гуртожитку для дзюдоїстів. Відтоді його життя майже не стикалося з батьковим і кожен зовсім не знав, що робить інший. Можливо, таку велику порожнечу варто було заповнити.

Однак про своє життя під час навчання у середній школі вищого ступеня Тенґо не міг чогось особливого розказати. Завдяки успіхам у дзюдо він вступив до загальновизнаної приватної середньої школи у префектурі Тіба. Радів з того, бо ця престижна школа надавала йому найсприятливіші умови: звільняла від оплати за навчання й забезпечувала щоденно триразовим харчуванням. У ній Тенґо став головним членом клубу дзюдо, у перервах між тренуванням учився (і без наполегливого навчання в цій школі міг легко залишатися серед відмінників), а під час канікул разом з товаришами по дзюдо підробляв на тимчасовій фізичній роботі. Всі дні, від ранку до вечора, не мав вільної хвилини. Про три роки життя в середній школі міг лише сказати, що був постійно зайнятий. Особливих радощів не зазнав, щирих друзів не набув. Та й до численних шкільних правил зовсім його душа не лежала. З товаришами по дзюдо він знаходив спільну мову, але в глибоку дружбу не заходив. Правду кажучи, ні разу до самозабуття не віддавався змаганням з дзюдо. Щоб вижити, мусив показувати добрі досягнення у цьому виді спорту, тому, аби не розчарувати оточення, серйозно тренувався. Іншого, крім спорту, реального способу вижити не мав. Можна сказати, що це була робота. Усі три роки в середній школі вищого ступеня йому хотілося якнайскоріше її закінчити й зажити нормальнішим життям.

Однак, вступивши до університету, він не кинув дзюдо. В основному жив так само, як у середній школі вищого ступеня. Бо, залишаючись членом клубу дзюдо, міг поселитися в гуртожитку й не турбуватися, де переспати й що поїсти (принаймні на мінімальному рівні). На самій стипендії, яку отримував, зовсім нелегко жилося. Тому він мусив займатися дзюдо. Звісно, як спеціальність обрав собі математику. Вчився в університеті по-своєму успішно, й професор-куратор рекомендував йому вступати в аспірантуру. Однак через три-чотири роки запал до математики як науки у Тенґо швидко випарувався. Як і раніше, математика йому подобалася, але відпала охота займатися математичними дослідженнями. Так само як і дзюдо. Сам добре розумів, що може бути аматором, але щоб віддати все життя дзюдо, не мав ані характеру, ані бажання.

Коли зацікавлення до математики ослабло і перед закінченням університету зникла